Назавжди в пам'яті залишиться перша зустріч з п. Ольгою Завербною.
Витончена, вродлива, нескорена і незалежна галичанка. Її мова щира і
милозвучна, впевнена. А розповідь про далеке табірне минуле заставляла
затамувати подих. Народилася п. Ольга Завербна в с. Миклашів
Пустомитівського р-ну, Львівської обл. Батько її, Завербний Семен, був
головою "Просвіти", служив при церкві, член ОУН. Брат Роман, вояка УПА,
героїчно загинув в 1947 р., не здався енкаведистам будучи тяжко
пораненим.
- Родина наша була дружна, понад усе ми любили свій край і свій народ,
українське слово і українську пісню, щиро шанували свята і традиції
народні, мріяли про вільну незалежну державу. Вся родина була
репресована. Батько із 25-ти років відбув 15 у Норильську. Мама 11 літ -
в Мордовії. Мені ВТ дав 10/5 строгорежимних таборів, де вже імені не
мала. Лиш "Ей ти № П-488 підтянись". 7 років відмучила табірного
животиння.
Пригадує п. Ольга епізод свого табірного буття: "За колючим
дротом
хлопці-в'язні будували барак, а ми дівчата, щоб їм доказати, що
маємо дух живий заспівали українських пісень. На другий день прилетіла
записка прив'язана до камінчика з адресою "Львівському кожушку".
З цим першим знайомством хлопця з Миколаївської обл., тепер мого
чоловіка, пов'язані такі рядки:
Пада сніг, та й крізь них доліта
Рідна пісня і в серці пекучий
Сум зростає й надія зроста.
І здається мені на чужині,
Що нема завірюхи снігів,
Бо і тут луна спів України,
Як у затишку наших садів.
Бо і тут слова рідні лунають,
Як на наших булижних полях.
Бо то наші дівчата співають,
Ті що нам помагали в боях.
То ж вони ті голубки безпечні,
Що із нами ділили нужду.
І у горі тепер безконечнім
Знову ділять наругу й біду.
Тож сміліш голосіння лунайте
Наші рідні батьківські слова.
Так співайте дівчата, співайте.
З вами воля України співа.
С. Барвінок
— Що жило в душі з дитинства не вирвати нікому. Пам'ятаю вірш, що
декламувала дев'ятирічною на Маківці горі в 1939 р.
Україно моя рідна, що з тобою сталось.
Ти знищена, зруйнована, ти така осталась.
Колись тебе мордували і тепер руйнують.
Ні на сльози не дивляться, ні жалю не чують.
Нема кому заступитись за вдову небогу.
Устелюють по Вкраїні кістками дорогу.
— Духом ми не падали, — пригадує ще один випадок свого табірного життя
п. Ольга. Було на Інті 400, а може трохи більше дівчат і жінок. Ходили
на роботу, копали мокрий торф. Одного разу з роботи ледве прийшли в
барак, — примерзли онучі до ніг і до валянок. Набігло чоловік 10 в білих
халатах. Розрізали валянки, щоб зняти з ніг, стояв крик і стогін дівчат
(розморожували вогнищем). А відігрівшись, пообідали, пішки йшли в
сушилку на репетицію. Ставили українську виставу в бараці для
в'язнів-литовців. Вони нам своє показували, ми їм своє. Була радість в
лихі, тяжкі дні.
Робили гарні костюми. Бінти малювали на стрічки. З хліба робили червоні
коралі. З під метрового снігу діставали і рвали зелень брусники на
віночки, все фарбували стрептоцидом, акрихілом, зеленкою.
Дівчата були як одна. Танцювала я "Гопака" за козака з Славою Гасюк.
Мене чуть не арештували, бакенбарди видали, решта сховались під ковдри.
— Пригадую одна москвичка дуже просилась на нашу репетицію. — "Какое
чудо вы создали. Я думала, что украинцы только на сцене имеют костюмы,
остальные в лаптях" і т. д. — Дивно було таке чути.
Виживала п. Ольга вірою і надією, які втілювала в свої саморобні поштівки з берести та різносюжетні вишивки. Деякі із цих робіт зберігаються в історичному музеї. "Вишиту мною картину "Село і серце одпочине, село на нашій Україні, неначе писанка..." надзирателі при обшуку забрали, вирвали з рук моє невинне українське село з церквою та козаком і українкою під дубом над рікою. І це виявилось ворожим. Жаль мені вишивки моєї, вся шовком вишита".
Вишивку "Боже, дай волю Україні" вишила, що з серця з любов'ю випливло. Вишивала дорогою на північ, біля віконечка товарняка, де їхали майже місяць. Здається все на цій вишивці зображено образно, символічно: великий тризуб на синій площині імітує об'ємний щит простої форми, поруч жовто-блакитний прапор, навколо червоні маки, сині волошки, жовто-золотисті колоски жита, грона винограду — символ достатку і добробуту, над якими сходить сонце — символ свободи і вічності. Внизу невеличке зображення Божої Матері з Ісусом на руках — символ основи життя. По краях український орнамент — символ живучості традицій і написи: "Слава Героям", "Україні Слава", "Боже, дай волю Україні" Інта 1949 р." Жоден глядач не пройде повз цієї маленької табірної реліквії. Нині п. Ольга Завербна (Богашева) проживає на Київщині у м. Ірпінь.
Зі статті "Долі галицьких політв'язнів та алегорична cимволіка в їх табірних виробах"