Персональный сайт

Погляд на нарiд галицький зблизька i не дуже... 3

lviv — Sat, 29 Nov 2008 17:06:12 GMT

Сюжет "полотен" - канонiчний: розпухлий вiд пасажирiв автобус мчить гiрською дорогою, обiч якої йому вслiд вишитою хусткою махає замрiяна гуцулка. Десь неподалiк пасе отару її чоловiк. Вiвцi, судячи з вигляду, мутанти - дуже схожi на вiчарок у перуках...

Ментальнiсть та тисячолiтнiй побут на галицьких теренах надiлили галичанина фантастичною ної нетямущостi. Через це галичани виглядають дуже впевненими в життздатнiстю не визнавати власнi помилки, але ретельно фiксувати чужi, зазвичай повторюючи їх. Iсторiя ще не знала випадку, щоб хтось почув вiд правдивого галичанина фразу: "Вибачте, я не мав рацiї". Якщо ж хтось вiдважний зможе її вимовити, - смiливо заносьте його прiзвище до книги рекордiв що трапилося з ним, галичанин назве тисячi причин, крiм однiєї - власi та працi. Причини, якi призводять до галицьких нещасть i клопотiв, також Гiннесса i берiться обмiрювати погруддя на пам'ятник, бо довго цей унiкум на наших теренах не проживе.

При поясненнi будь-якого нещастя, є давно усталеними та вiдомими. Серед них найчастiше називають: негоду, москалiв, полякiв, американцiв, сусiда, криву Теклю, що наворожила, вроки, важке дитинство, поговiр, заздрiсть, дурнувату владу i Бога. Сприятливими факторами галичанин вважає: власний розум, власну працелюбнiсть, власну силу i вдачу, щасливий збiг обставин, який дозволив йому народитися, i Бога.

Галичанин любить скаржитися. Робить це iз задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклi, в якому мешкає, за його словами, може вижити тiльки Шварценеггер чи Ван Дамм з фiльму "Подвiйний удар". I, що цiкаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну сумiш селiтри i перцю просто в задницю, а всiх решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом та щастям. Одне з найулюбленiших риторичних запитань

галичанина: "I за що менi така кара небесна?". При цьому, важко нарiкаючи на долю, галичанин нiколи не втрачає оптимiзму, частенько собi повторює, щоб нiхто не почув: "Все так не буде!"...

Галицька впертiсть така ж знаменита, як i скупiсть. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас Боже, до серця, - немає жодної ради на те i можливостi змiнити його децизiю. Наприклад, у якiйсь районнiй газетi наш земляк може прочитати iнформацiю про те, що в Афiнах при розкопках на Акрополi було знайдено український паспорт на прiзвище Гомер з кольоровою знимкою слiпого поета, то жодна у цiлiм свiтi людина не зможе переконати його у неправдивостi цього факту. Вiн вперто буде твердити, що "Гомер - то є перший український народний поет, але другий пiсля Кобзаря генiй".

Цiкавою властивiстю галицької ментальностi є незбориме бажання галичанина захопити якомога бiльше землi... на цвинтарi. Таке враження, що наш автентичний земляк прагне якомога швидше побачити на кладовищi всю свою родину i ще двi-три родини сусiдiв, якi обов'язково мають бути похованi навколо його гробiвця. Мало того, вiдхоплена у сусiднiх небiжчикiв землиця загороджується металевим парканчиком, прикрашеним гострими списами арматури або важкими морськими ланцюгами. Цю "потойбiчну" територiю галичанин оберiгає, як зiницю ока, i горе тому, хто ступить на неї нечищеним мештом або босонiжком.

Галичанин дуже любить, щоб його особиста власнiсть вiдрiзнялася вiд iнших.

Через це галицькими мiстечками частенько дибають схожi на iнвалiдiв кури, гуси, корови i конi, поцяцькованi йодом i зеленкою, наче вони щойно втекли з районного шпиталю.

Одяг галичанин обов'язково купує на вирiст. Навiть якщо йому 87 рокiв i вiн давно вже оглух, а бачить ще гiрше. Взуття купується також на 2-3 розмiри бiльше - а раптом нога розтопчеться! Щоб зручно носити завеликi мешти, галичанин напихає в шпiци 3-4 зiжмаканi районнi газети. Якщо ж йому ласкава доля пiдкине задешево пару замалу, то вiдбудеться цiкавий ритуал

розношування: спочатку мешти залишають на день у повнiй ваннi гарячої води; потiм галичанин надягає товстi вовнянi шкарпетки, а вже на них - мокрiсiнькi мешти. I ходить в них двi доби без перерви на сон. Аж тодi вони готовi до вживання за призначенням.

З невiдомих причин чужi дiти для автохтонного галичанина чомусь завжди лiпшi, нiж власнi. Свої - це на вiки вiчнi "матолки", "штурпаки" i "тумани вiсiмнайцятi". У зв'язку з цим кожному галичанину потiм усеньке життя доводиться докладати неймовiрних зусиль, щоб довести протилежне i собi, i людям, i батькам, якi до самої смертi не вiритимуть в успiх власних чад. У такий спосiб змалечку галичаниновi прищеплюється стiйкий ген упертостi, наполегливостi та меншовартостi. Мабуть тому найбiльш продуктивними галичани стають у перiод утискiв, наруги та плюндрувань з боку зайд. У мирний час благоденствiя галичанин зазвичай безпечний i байдужий.

Давно час в галицькiй столицi - у Львовi - встановити пам'ятник шкварцi.

Сей правiчний продукт для кожного правовiрного галичанина є джерелом життя та символом добробуту. Шкварок галичанин споживає стiльки, що пересiчний європеєць вiд таких канцерогенних i ракотворчих доз давно б годував хробакiв на Пер-Лашез або на островi святої Єлени.

Здається, лише до чаю i пампушкiв з повидлом галичанин не додає шкварок.

Усi решта страв багатющої галицької кухнi населяються животворними шкварками. I в горi, i в печалi, i особливо в радостi поруч iз галичанином крокує його життям рожева, хрумка, чималенька шкварочка.

Готуючись до вiзиту в гостi, на весiлля чи уродини, галичанин завжди немилосердно нервується i кривиться. Причина криється в необхiдностi дарувати презенти або подарунки (це для схiднякiв). Нi, галичанину рука б всохла i язик вiдпав, якби вiн вiдмовився вiд чийогось подаруночка. Навiть копiйчаного. Але дарувати комусь... Щоб запобiгти цьому, галичанин вiд самого ранку аж до умовленого часу вiзиту перевертає вверх ногами помешкання своє, тещi та братiв, щоб розжитися якимсь непотребом. Це може бути непрочитана книжка про життя аборигенiв з острова Сахалiн, зацвiлий рушник з вишитим портретом Iвана Мiчурiна або дерев'яний беркут без одного крила. Подарунок ретельно вимивається, обтраскується дезодорантом "Ласковый май" i акуратно обгортається целофаном з уживаного букета квiтiв. При врученнi галичанин набирає урочистого вигляду, випинає груди з вишитою краваткою i пiвгодини розхвалює принади та переваги власного пiдношення. А вже вдома мало не до самого ранку побивається за втраченою рiччю.

Онуфрій ЖМЕНЯ

Погляд на нарiд галицький зблизька i не дуже... 2

lviv — Sat, 29 Nov 2008 17:05:05 GMT

Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шiсть-сiм навчитися доїти корову Марiанну i длубатися пальцем в носi; у дванадцять вишити свою першу подушку; у вiсiмнадцять закiнчити школу iз твердим переконанням, що найбiльшим скарбом у цьому свiтi є її цнота; у двадцять спекти свiй перший цвiбак; у двадцять два, переживши трагiчну любов, вийти замiж за Гриця з першої бригади i на другий же день пiсля весiлля вперше дiстати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три народити першу дитину i зрозумiти, що пов'язала свою долю з пияком, iдiотом i злочинцем; у двадцять чотири народити близнюкiв i рiзко набрати вагу до одного-двох центнерiв; у тридцять п'ять вступити до лав Союзу українок i вперше вiдвiдати знахарку, щоб та наслала якогось дiдька на Гриця, бо п'є; у сорок вчити доньку вишивати i народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дiтей бузьки приносять; у сорок два вставити першi золотi зуби; у п'ятдесят переконати дочок, що всi мужчини звiрi, яких треба тримати за гратами; у шiстдесят вишити першу хоругву до церкви; у шiстдесят п'ять поховати чоловiка i так за ним голосити, нiби вiн був ангел небесний; у сiмдесят бавити внукiв i вчити їх хреститися; у сiмдесят п'ять з'їздити нарештi до родини в Канаду, притягнувши звiдтамти старi лахи i ревматизм; у вiсiмдесят тихо згаснути на самотi, усвiдомивши, що все на цьому свiтi гiмна варте, крiм здоров'я...

Кожен порядний галичанин має родину в Канадi або Америцi. Хто не має, тому нiколи не бути депутатом, мером або вiйтом. Йому свiтить лиш кар'єра священика. Раз на рiк з-за океану на галицькi терени прибуває до родини одна пачка з добре-таки зужитими двадцять лiт тому речами, серед яких неодмiнно є корейськi квiтчастi хустки, капи на двоспальне лiжко i пакуночок iз протизаплiдними пiгулками для дев'яностолiтньої тети Паранi.

Саме цi дарунки долi стають надовго, часами навiки яблуками розбрату для дружнiх галицьких родин. За кожну запрану спiдню сорочку чи краватку iз замацьканим вузлом галичани так сваряться i так гнiваються, що лиш землетрус, буревiй, всесвiтнiй потоп i захоплення москалями наших спиртзаводiв можуть їх на якийсь час об'єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади...

Правдивий галичанин має чарiвну звичку носити з собою двi пачки цигарок:

лiпших - для себе, а гiрших - для всiх решти. Економлячи на власних сiрниках, вiн припалює цигарку вiд вогню на плитi, через що брови та чуб у нього частенько обпаленi. Якщо ж поряд немає газової плити, галичанин напрошується на чужi запальнички i сiрники. Цигарку галичанин викурює доти, поки не почне шкварчати фiльтр i жар не обпiкатиме пальцi. У хатi кожного галичанина-курця є заповiтна скринька, в якiй на чорний день зберiгаються "цюки" (недопалки тобто). У лиху годину власник цього скарбу обклеює їх папером iз патрiотичного видання - i хатою лине важкий сморiд горiлого паперу та чути хрипкий, але втiшений кашель галичанина. Справжнiм нацiональним спортом наших землякiв стало стрiляння цигарок у близьких i далеких iндивiдуумiв iз оточення. Власнi цигарки галичанин курить тiльки вдома та наодинцi.

Автохтонний мешканець Галичини у 45 - 50 рокiв вiльно орiєнтується у зовнiшнiй полiтицi будь-якої держави свiту i мiг би служити радником при будь-якому урядi. Особливо це помiтно пiд час уродин, храмових празникiв, релiгiйних свят, коли за столом збирається вся родина i пiсля третьої чарки хтось обов'язково скаже: "А чули-сьте, що востатнє москалi зробили?.." Питання всiх часiв i всiх галицьких поколiнь - чому американцi не хочуть на Росiю ракети нуклеарнi пустити - так збуджує галицькi уми на забавах, що вони часом перебирають мiру алкоголю i розв'язують свiтовi проблеми навкулачки, прозиваючи непристойними словами супротивникiв, з якими щойно пили i браталися.

Художнi вподобання галичанина вже столiття, як сформованi й незмiннi. Крiм релiгiйних образiв та портретiв Шевченка i Франка, галицьку оселю найчастiше прикрашає картина в ядучих барвах, на якiй зображений червонопикий гуцул, що сповiщає трембiтою на весь свiт, що вiн ще живий i вiвцi тоже. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки у сусiда, чий син вчиться у Львовi i часами бавиться мальовидлом. Тiшить око i душу галичанина й художнє вiдтворення валки чумакiв з волами на тлi жовтого поля та синього неба. Поряд iз цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й "автобуснi" розмальовки. Вони зазвичай розмiщенi на лобовому склi мiжмiських автобусiв i схожi одна на одну, наче близнючки.

Погляд на нарiд галицький зблизька i не дуже... 1

lviv — Sat, 29 Nov 2008 17:04:09 GMT

Правдивий галичанин колекцiонує предмети, якi давно втратили ужиткове значення. Його пивниця, комiрки, балкон, клуня та курник напханi рiзноманiтними дiрявими баняками, вiдрами, порожнiми пляшками, старими прасками, iржавими ланцюгами вiд роверiв, банками iз засохлою фарбою та лахами. Але надiя усе це колись застосувати тiшить добре галицьке серце аж до самої смертi.

Любов до церкви галичан така сильна, що, якби можна було, то кожен мав би на своєму городi власну. Так само виглядає й з цвинтарями та святими мiсцями. Заповiтна мрiя галичанина - мати родинний склеп пiд вiкнами. В гiршому випадку - на Личакiвському цвинтарi у Львовi.

Схиляння галичан перед цитатами загальновiдоме. Сьогоднi особливо популярнi Шевченковi "Обнiмiтеся, брати мої", "Кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями...". Кобзарева постать має такий великий авторитет у галичан, що вони iз задоволенням приписують йому й чужi висловлювання, як-от Франкове "Лупайте сю скалу" та Шопенгауерове "Хто ясно мислить, той ясно формулює".

Заповiт галичанин складає за три хвилини перед самою смертю i не випускає його з рук, поки вони не захолонуть.

Виливши в баняк молоко, галичанин обов'язково сполосне пляшку водою i доллє до молока. Пiднiмаючись сходами багатоповерхового будинку до свого помешкання, галичанин обов'язково повитирає ноги бiля кожного сусiдського килимка, залишивши недоторканим власний.

Дружину галичанин вибирає, орiєнтуючись на вигляд майбутньої тещi: має бути фiзично здорова i фанатично вiддана.

Правдивий галичанин цiлодобово палить газ на кухнi, економлячи на сiрниках, i щоб у москалiв менше газу залишилось...

На забавi галичанина треба довго вмовляти, щоб вiн сказав тост. Коли ж вдасться його переконати, то виходить приблизно таке: "Шо би я мав сказати з того приводу? Бисьте щасливо сiли на потяг i доїхали до того мiсцi, де на Вас чекают, най Вас приймут за рiдного i не виженут на шестий день гостини. I щоб лежати Вам цiхутко в земли i не гнити, як американцi, бо їдят всяку хiмiю. I най Вам здохне тота коза францувата, що об'їла нашу грушку пiд самий корiнь. Многая i благая лiта!"

Улюблений образ галичанина - як вiн лежить у трунi, вбраний у шлюбний костюм i шкiльнi мешти, серед квiтiв i заплаканої родини. Коли його виноситимуть на цвинтар, має вдарити грiм, зблиснути блискавка i втрафити в сусiдську хату. I щасливо її спалити разом зi всiєю господаркою й осоружними курми, що порпалися на його городi i цим завдавали йому, небiжчиковi, невимовних душевних мук.

Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шiсть - свинi, кози, велику рогату худобу i почати курити; у дванадцять навчитися читати i щипати за майтелеси сусiдську Марину; у шiстнадцять - вiдбути школу досконалим пияком i будзиганом; у вiсiмнадцять побувати у вiйську комiрником при шкарпетках i комiсуватися при пропажi зi складу останнiх; у двадцять - побратися з тою самою Мариною i в першу ж шлюбну нiч скочити в гречку з її неповнолiтньою сестрою; у двадцять п'ять - доробитися до трьох дiтей вiд власної жiнки i вiсiмнадцяти вiд чужих; у тридцять п'ять - заправляти краватку у споднi i сякатися без хустинки на мешти; у сорок п'ять - видати дочку замiж i на весiллi натовкти писок сватовi; у п'ятдесят п'ять - завести козу i вчити внукiв спiвати повстанських пiсень; у шiстдесят - доробитися до бригадира на будовi й вiдсидiти рiк за крадiж чотирьох кривих цвяхiв; у шiстдесят п'ять - вiдчути себе захисником батькiвщини i, пошивши однострiй невiдомої армiї, марширувати на всi свята з фаною перед сiльрадою; у сiмдесят стати членом церковної десятки; у сiмдесят п'ять - спочити в Бозi, клянучи манкуртiв, москалiв i сусiда, чиї кури все життя порпали йому город...

Занзібар // ZanZibaR club

lviv — Fri, 10 Oct 2008 08:35:00 GMT

+38 (067) 255-66-57
www.zanzibar.com.ua
e-mail: club@zanzibar.com.ua
Львів, вул. Липинського, 36

Заснований на початку 2006 року - став найвагомішим відкриттям поточного року у м. Львові за версією "Medoff nightlife awards", у 2007 - Найкращий клуб міста. Клуб являє собою невеликий затишний комплекс, де поєднано нічний активний (disco), пасивний (кальян-чіл-аут) та спортивно- ігровий (більярд) відпочинок.

Занзібар зламав стереотипи усіх місцевих клубів своїм вишуканим дизайном інтер"єру, який представлений
орієнтальним стилем ( у 2007р). Креативна політика клубу (забезпечення якості та комфорту, регулярні запрошення найкращих европейських зірок клубної культури) створила наймодніші тусовки світської молоді та бізнес еліти.

Тільки тут кожного вікенду збирається авангардна молодь, щоб відпочити і послухати зірок вітчизняної та
європейської dj-сцени. Клуб розрахований на заможніх відвідувачів, які очікують забезпечення якісного відпочинку, для яких передбачена система клубних карт постійних клієнтів. Наша категорія відвідувачів вже традиційно зацікавлена тільки в бездоганній якості пропонованій нами продукції та ослуговуванні. Занзібар надає вам можливість працювати з привабливою аудиторією споживачів.

1-й поверх (ресторан «КАРАВАН»):

Ресторан бар (столів 15, місць - 64 ) у східному стилі (+ live music performance, кальян, узбецька та європейська кухні) працює в режимі денного ресторану (обіди), де проводяться ділові зустрічі, фуршети до 100 осіб. Страви-Хіти узбецької кухні, які завжди ваблять відвідувачів це - плов Чай-хана, Манти, Хачапурі, Лагман, Шурпа, салат Караван.

2-й поверх(кальян-бар):

Кальян - чілаут (столиків 5, місць 30) - дозволяє повністю розслабитись, сидячи на зручних диванчиках, покурючи ароматний кальян та насолоджуючись близько-східними музичними мотивами - все це дозволить відчути атмосферу арабського світу.
Більярд-бар (5 столів: 3 російських, 1 снукер, 1 американський)

3-й поверх(Disco club):

disco (столиків 10, місць 60) - стало культовим місцем для модної молоді, меккою для клабберів. Завжди ексклюзивна та найпопулярніша клубна музика House, Electro, R’nB напрямків + неповторний коктейль-бар у вигляді магічного кола, з найбільшою картою коктейлів у місті.

Основні атрибути диско-бару:
- якісний повноцінний звук, завдяки акустиці Dynacord та FBT;
- кожен вікенд ді-джей-гості з найкращих клубів України та закордону з ексклюзивним музичним матеріалом. Наші гості - Mays, Dynamit, Конь, Евгеній Коляскін, Ганс,Lady Wax, Lena Popova, Kompass Vrubell, Oliver Koletzki (Germany), David Carretta (France), Tetsuo (Norway) Def Inc, Markus Lange (Germany), Da Fresh (France), Dim Chris (France), Dusty Kid (Italy)
- присутність позитивної та креативної публіки
- тематичні вечірки з дрес-кодом, боді-арт, бармен-шоу
- система кондиціонування та вентиляції
- плазми-екрани (5 шт)
- лазерний пристрій
- коктейлі, коктейлі на будь-який смак.
Можливість проведення VIP-party та презентацій.
Можливість проведення VIP-party та презентацій.
Клуб розміщений недалеко від центральної частини міста, в північно-західному напрямку, володіє паркінгом до 20 машин.

Занзібар – єдиний у місті клуб, який регулярно запрошує гостей із закордону, що завжди стає
найбільшою подією клубному житті міста.

Тепер щовівторка для студентів ЛНУ ім І.Франка вхід у нічний клуб Zanzibar - БЕЗКОШТОВНО!!!
При наявності студентського квитка! Усім іншим - 20 грн

Додаткова інформація за тел.:
8 066 735 54 01
8 068 501 06 19

Бильярдная

Плач Ярославни під бронзовим Шевченком

lviv — Thu, 26 Jun 2008 21:08:19 GMT

Плач Ярославни під бронзовим Шевченком

Чому ми такі сумні і коменти в неті такі дебільні – не знаю. Ну, клімат помірний, ніяких землетрусів, цунамі, повеней, пустельних засух й арктичних морозів… Все в нормі! Історія у нас невесела, але курди, поділені між трьома державами, і досі своє країни не мають.

Про палестинців помовчимо...

Якщо робота «не йде», іспанці йдуть до бару і замовляють карахільйо або чопіто: це 30-міліграмовий келих вина. Коли серйозно і довго сидять, святкують, то п'ють з копа - великого кубку. Люди тішаться життям. Можливо, клімат теплий.

В аналогічних ситуаціях росіяни напиваються до безтями, американці згадують 60-ті - «live fast and die young» («живи швидко, помри молодим»), бразильці грають у футбол, аргентинці танцюють танго, а українці... Українці йдуть у центрі Львова до пам'ятника Шевченку й починають хором співати довгих і сумних пісень, проклинаючи Москву, Польщу, євреїв, комуністів і сусідів. Згоден, що дещо перебільшив, але лишень дещо...

Якщо на вулиці Барселони зустрічаються дві сеньйори, вони вигукують: «Ола! Ти сьогодні так гарно виглядаєш, ти просто красуня!» Так вітаються 80-річні бабуні. Іспанці вважають, що людина завжди молода і красива. Вказувати на вік - табу, так роблять тільки іноземці й вихідці з колишнього Радянського Союзу.

Якщо на виставці квітів, собак чи печива зустрічаються дві британські грендма, то своє вітання вони починають з погоди: «Сьогодні чудова погода, чи не так?» Далі розмова плавно переходить на тему старих добрих часів і проблем королівської родини. Про хвороби - тільки з лікарем. Не прийнято виливати душу і жалітись mustn't grumble («не можу нарікати»). Аналог американського nо problems. Табу.

Якщо на плас Пігаль в Парижі зустрічаються дві американські туристки, сумарний вік яких перевищує три сотні, і запитують одна одну «Як ся маєте?» (How are doing?), потрібно відповісти файн, дякую, навіть якщо вас паралізувало. Нікого не цікавить, що вас обікрали, ваш кіт здох, Гіларі не стане президентом, і ви не знаєте, хто така Мона Ліза. Якщо ви скажете, що у вас є серйозні проблеми, вас не зрозуміють. Це так само, як запитати скільки ви заробляєте. Це гірше, ніж табу.

Якщо в кілометровій черзі до ощадкаси, у переповненій електричці, на прогулянці з онуками чи на городі зустрічаються знищені життям і гризотами українські бабуні, то вони з ходу починають жалітись на своє здоров'я, онуків, зятя, невістку, дітей, лікарів, ЖЕК, владу, ціни, погоду, урожай, часи і молодь. Вік тут суттєвої ролі не грає.

Якщо в маршрутці не зустрічаються, а натикаються одна на одну дві українки середнього віку, то вони також починають жалітись на шофера маршрутки, свого гіпотетичного коханця, свекруху, чоловіка, його зарплату, його дітей, їх черствість, свою втому від них всіх і, звичайно, своє витрачене наніц життя. У чоловіків є місцева газета, пиво, наша футбольна збірна і той мудак, якого поставили над нами начальником. Після чого хвиля, ні, не симпатії, співчуття і розуміння накриває обох.

Українці можуть, люблять і вміють жалітись, причому роблять це всюди, часто і довго. Вдома, на роботі, в кабінеті лікаря, в транспорті, на каві, на парламентській трибуні, в чужому ліжку і навіть в труні. Не дай Бог, ви скажете, що у вас все добре або (ще гірше) почнете хвалитись своїми перемогами. Чужий успіх українці сприймають як особисту образу. Максимум (в плані позитиву), що можна почути від українця у відповідь на запитання «Як справи?» - «не питай; нічого; так собі; помаленьку; якось воно буде; все так не буде; Бог добрий...» Через це в нас так не люблять і зневажають рекламних агентів, іноземців і Свідків Єгови, від яких за кілометр несе здоровим оптимізмом і непохитною вірою у світле майбутнє, своє і людства загалом.

«Ола! Сеньйоріна, слідкуйте за своїм чоловіком, - говорять іспанки. - Він такий красень!» Це сказано про чоловіка, якому за сто і який навіть в 25-ть не нагадував красеня.

Англійці не вважають чоловіків красивими - beautiful (красивими бувають жінки, автомобілі і геї). Максимум, що вони можуть сказати, - це good looking («чоловік добре виглядає»), якщо в нього є мільярд або він рекламує засоби для гоління і його прізвище Бекхем.

В американців без варіантів - або ж він приїхав з Голівуду, або його дружина Анджеліна Джолі, або його фото на всіх обкладинках жіночих журналів, або в нього перше місце у секссписку журналу Peoples і його прізвище Піт - тоді це hansome, приблизно - симпатичний.

Російський варіант - це коли чоловіків порівнюють з крокодилами, і ці зелені потвори не програють. Просто справжній мужик на них не подібний, він «могуч, вонюч и волосат». Красавєц - це дуже сумнівний комплімент для росіянина.

Українки переконані, що з краси воду не пити (мама в нього красуня, тато взагалі, а в кого він такий страшний вдався?), тому відразу беруть гроші. Шлюбний подвиг нашої віце-міс світу - це не виключення з правил, це - правило. Їй пів України чорно заздрить. Найвищий комплімент для українського чоловіка з уст його жінки - «добрий».

Коли посеред тундри, тайги, екваторіальної Африки, великої китайської стіни чи Трафальгарської площі зустрічаються двоє росіян, вони голосно викрикують «Колян, Толян, Едік, Вася...» За відсутності імені в хід іде перевірений варіант - «старий, чувак, земляк, моряк, капітан, братан...» У крайньому випадку, як офіціанта, - чєловєк. Після чого сильно «хлопають» один одного по плечу і йдуть відзначати цю радісну подію. Перед фінішем п'янки - дика хвальба жінками, зарплатами, посадами, автомобілями, коханками. На фініші - мордобій. Тому що загадкова російська душа «нараспашку» і «жизнь - это песня», або «судьба», від якої не втечеш, тому «наливай». Українців при зустрічі «жаба дусить». Звідки в нього «Ролекс» (вкрав ?), диплом і права (купив?), і взагалі - його «Армані» з «Південного».

Інша справа - Іспанія. Тут існування сприймають без фаталізму, як дар, як свято, через це при зустрічі люди дають один одному надію, стимул, бажання жити. Англосакси сприймають життя просто, як виробничий план на 5, 10, 15, 100 років, - френдшип, рилейшиншип, лайф бізнес, фемілі бізнес, енд сторі. Ніяких зайвих емоцій.

Українці сприймають життя як кару, як боротьбу (ніколи із самим собою і власними недоліками), як мітинг, як безкінечно печальну пісню, де постійно фігурують покалічені дерева, - сосни, які горять і палають; калини, які ламають; тополі, які рубають; терен, який цвіте й опадає; старі дуби в районі Підзамче і активні борці з ворогами - парубки, козаки, партизани, повстанці і Січові Стрільці.

Українці викладаються на всі сто в перерві між уроками, армією і цивільним життям; відпусками, розлученнями і одруженнями; звільненнями з роботи, поїздками в Польщу за дуже великі гроші, щоб сподобатись чужим жінкам; виборами президента, походами в аптеку, супермаркет і церкву, до лікаря; виходом на пенсію і похоронами.

Це у нас дочка має вийти заміж, щоб сусіди могли спати спокійно, і хата скраю, корова здохла, стодола згоріла, а колгосп сто років без врожаю. Постійний пошук ворога і бажання вказати на імперські амбіції імперії, тепер нафтогазовій, небажання тримати удар, тобто визнати свої гріхи і почати щось робити, не оглядаючись на всіх, включно з НАТО.

Чому чужий успіх не є прикладом до наслідування, не привід для радості за когось, хто зміг, значить, це можливо і для нас, завтра. І взагалі, коли нарешті під бронзовим Шевченком збереться якийсь інший хор і почне співати бадьорих і веселих пісень?

Мазох-кафе

lviv — Fri, 06 Jun 2008 10:34:39 GMT

Мазох-кафе / дивина для туристів

До незабутніх вражень, які залишаться у гостей міста від його відвідин власники Мазох-кафе вирішили додати, ще й ці – від відвідин закладу «з перчинкою». Безсумнівно кафе стане популярною туристичною точкою. Можливо навіть туристичні агенції змінять свої маршрути з тим, щоб не оминати це «чудо». «Чудом» заклад став завдяки також новомодному пам’ятнику з таємницями Захер-Мазоху, якому належить фактично відкриття течії в письменництві, що описує сексуальне задоволення через приниження особистості. Про нього вже написано вдоста.

Наступна особливість кафе – його обмундирування – на стінах висять ланцюги, а в підвальному приміщенні – розставлені гіпсові частини тіла та представлені шпалери з оголеними тілами. В тому ж «дусі» виконаний і одяг офіціанток, - одягнути спецівку зі шкіри та строгачів змогли очевидно найсміливіші зі сфери послуг. Та й це не все. Ріжні пристосування для екзекуцій чіплятимуть і на Вас, якщо Ви ризикнете відвідати це кафе. Хоча відмовитись від примірянь звісно можна… Серед останніх – петля з мотузки на шию, наручники на руки, кайдани на ноги, а Вашому сусіду може дістатися батіг. Саме це знаряддя найбільше подобається гостям, не вперше помічаю, що ним тут же намагаються скористатися веселі компанії, щоб по-дитячому подуріти.

Зрештою, щоб у Вас не склалося враження про заклад як про похмурий та «збоченський», додам, що насправді він нагадує маленьке французське кафе - з м’якенькими диванами й стільчиками, червонястим освітленням, прозорими фіранками та щільно заставленими міні-столиками…. Такий собі агресивний глямур.

Написи на стінах та описи меню дозволять стати Вам на крок ближчими до творчості Леопольда Франциска Йоґана Фердинанд Марія Еквес фон Захер-Мазоха. Кількома словами, як описує її сайт закладу, ця течія всього-навсього є доведенням аксіоми, що «у кохання рівних немає». Все решта – надбання часу та фантазій.

Ну ось. Якщо Ви вже зробили фото з пам’ятником, в кайданах та в компанії дівчат з ланцюгами – можна щось і замовити попоїсти. Кількаразове перечитування меню, справедливо зауважу, не викликало апетиту – фондю (120-160), карпачо (28-40 грн), паштети, 3 види гарячого (55-70 грн) і стільки ж приблизно салатів оригінального виконання з афродизіаками - читаються несмачно.

Схоже це те місце, де найцікавіше вживати коктейлі (35-55 грн), кавусю (12 грн) та льоди (20 грн). Не в останню чергу тому, що позиції меню незнайомі чи надто екстраординарні.

Ще варто згадати, що наскільки деякі офіціантки туточки люб’язні, рівно настільки ж инші – можуть дозволити собі «гаркати» до відвідувачів, що столики зарезервовано (без жодної таблички інформуючої про це на них) замість запропонувати другі вільні. Спишемо – це на молодість закладу, впевнена його потенціал у всіх розуміннях ще розкриється наповну.

Отже, в пошуках нових вражень і Ви не оминіть цей заклад.

вул. Сербська 7, Телефон: 272 18 72
http://masoch-cafe.com.ua/

Вибагливий клієнт
02.06.2008 16:22
26.05.2008 20:09
У кафе можна переглянути курйозні моменти Верховної Ради
26.05.2008 20:08
постійні відвідувачі..
20.05.2008 12:47
20.05.2008 12:46
у вузькому колі друзів
20.05.2008 12:46
20.05.2008 12:44

Хмільний Дім «Роберта Домса»

lviv — Fri, 06 Jun 2008 10:09:11 GMT

Хмільний дім Роберта Домса / найтанцювальніша пивниця

Львівська пивоварня має гарну традицію – усе чим вона займається оповити легендою. І вже байдуже правда то чи ні, але вони майстерно витягують на світ факти та персонажі, які тут же стають представниками галицької особливості і це є гуд.

Раніше в згаданому приміщенні розташовувався пивбар – «Золотий колос». Направду ніколи там не бувала, але тішуся, що тепер не гребую можливістю зайти в цей заклад, який однаково цікавий як чоловікам так і жінкам, як молоді так і старшому поколінню. В чому відмінність від усіх решта?

По-перше 4 зали закладу. Це найбільші підвальні зали з арковою стелею, які вдавалося бачити на власні очі. Простір довкола просто захоплює в перші миті. Зали на зразок тих, що зводили у фортецях для лицарського бенкетування - з грубого каменю з дуже високою стелею, заставлені як у час середньовіччя довгими столами повздовж – вже обстановка, що вартує уваги. «Замковості» залам надають специфічні поодинокі елементи інтер’єру – важелезні ковані люстри у формі корони, такі ж підсвічники грубої роботи, лави та дерев’яні стільці, старезні серванти.

По-друге – живе пиво місцевого розливу. Все-таки заклад залишився пивницею і це створює певну розкуту атмосферу. Пабом не хочеться називати, так як дух закладу вповні заслуговує на власну яскраву ідентифікацію – наш український пивний льох.:) Представлене звісно Львівське пиво (6 грн) та повне меню українських страв, включно з стравами з сьомги. Доста закусок до пива з орієнтацією на споживання великими компаніями у стравах (хаш, флячки, курячі крильця, креветки, таца - м’ясне асорті, сушені кальмари, солені палички, горішки тощо). Середній чек за вечір складе на двох осіб порядку 150 грн.

А третє – «концертний» настрій. Скажете не має такого? А як назвати відчуття єдності з багато чисельною спільнотою довкола, що жваво танцює, радісно виспівує, незважаючи на тисняву та відтоптані ноги. Повірте тут не те, що можна кричати, іноді з-за гуркоту важких келихів, виголошування бравад та підспівування клієнтів просто не можливо спілкуватись інакше. Ну звісно його створюють не в останню чергу музичні гурти, які тут майже «прописані». Серед них в анонсах - Бурдони, Тартак, Калич-блюз, Люди добрі, ТІК, Перкалаба. Спостерігаючи концерт під землею згадались оркестрові концерти в шахтах, що проходили нещодавно в Україні. Щось в цьому є. Принаймні знавці стверджували, що звучання під землею особливе. Сцена розміщена в одній залі, в якій освітлення завбачливо майже немає, з інших зал можна спостерігати цей же концерт, не відриваючись від столу завдяки on-line трансляції на плазмових екранах. Супроводить гуляння звісно і стовп тютюнового диму, який не помітити некурцям ну дуже важко.

Таким є Хмільний дім Роберта Домса ввечері. А вдень він нерідко пустує, тому деяким відвідувачам ця велична кам’яниця без вікон здається занадто похмурою.

І неможливо наостанок не процитувати творців цієї легенди в їх описах:

Хто такий Роберт Домс

Якось у Львові жив собі батяр на ймення Роберт Домс, пиво любив фест та не тіко пити, але й варити. До справи підходив дуже поважно, мавши власну броварню, панунцьо Домс щодня, вдосвіта, регулярно-методично особисто відслідковував якість свіжозвареного пива - дегустуючи, принесену вродливою й жвавою служницею Зосею, кількалітрову мідну гальбу пива з фігурним самоварним краником. Так тривало кілька років, допоки власник броварні не зрозумів, що упиві приваблювала його не стіки сам хміль, скіки сам ритуал
Зачарований Зосиними принадами, які підсилював добрий хмільний напій, Роберт Домс у 1886 році продав улюблену броварню, одружився на колишній служниці й щасливий тим виїхав геть зі Львова до Швейцарії.
На альпійських полонинах історично-легендарний слід Роберта Домса загубився, але у Львові залишився предметний доказ цієї спокусливо-романтичної історії — мідна гальба, яку іменують «Зосею» та бадьора водевільна пісенька «Продав Домс броварню, забравши Зосю гарну», авторства Анатолія Кос-Анатольського.

Вул. Клепарівська, 18

Тел. 242 25 93
http://www.robertdoms.com.ua/

Хмільний Дім Роберта Домса - Фотогалерея

Клуб

У Львові пройде найбільша виставка української карикатури

lviv — Sat, 08 Mar 2008 18:54:16 GMT

У Львові пройде найбільша виставка української карикатури

П ерша в Україні масштабна пересувна виставка карикатур просто неба “Виставка української карикатури” триватиме з 29 лютого до 7 березня на проспекті Свободи у Львові. Як повідомляють організатори, під час заходу для огляду всіх охочих буде представлено 100 робіт від дев ’ яти провідних українських карикатуристів , надруковані у збільшеному форматі ( розміром 1 метр квадратний кожна).

Виставка відбудеться в рамках фестивалю „Український Т иждень ” і працюватиме з 9 до 18 години .

Львів – це третє місто після Дніпропетровська та Запоріжжя, куди приї де виставка карикатури. Далі експозицію покажуть у Харкові – з 14 березня, а також в Одесі, Донецьку, Івано-Франківську, Миколаєві та Києві.

Організатором фестивалю є новий журнал “Український Т иждень ”, для якого карикатура є брендотворчим елементом.

Одна з цілей виставки карикатури - залучити до співпраці нових карикатуристів з українських міст. Їхні роботи можуть бути додані до експозиції фестивалю, а також з’являтися на сторінках журналу.

На виставці просто неба буде також представлено 15 найцікавіших статей журналу “Український Т иждень ” у вигляді постерів, які допоможуть ознайомитися із журналом.

А ось деякі із представлених на виставці карикатури:

Та інші!!

Церква Св. Андрія (Бернардинський костел. )

lviv — Thu, 21 Feb 2008 15:40:09 GMT

Комплекс монастиря та костелу Бернардинів.(Церква Св. Андрія)

Комплекс монастиря та костелу Бернарди́нів (бернардинський кляштор) історико-архітектурна пам'ятка, що знаходиться у Львові на площі Соборній, 3-А. Приміщення монастиря тепер належить Центральному державному історичному архіву у Львові, а храм святого Андрія Первозванного передано Українській греко-католицькій церкві.

Гравюра комплексу Карла Ауера. 1830—1840-і роки ХІХ ст.

Оборонний монастир.

На місці сучасної споруди дерев'яний монастир було збудовано ще у XV столітті. Згадку про першу, дерев'яну, бернардинську церкву знаходимо у 1460 році. Гроші на початок будівництва пожертвував великий феодал і землевласник, львівський староста Андрій Одровонж із Оправа. Також фінансували будівництво Ю. Мнішек, С. Жолкевський та Я. Замойський. Монастир бернардинів довгий час був зовнішнім форпостом системи укріплень Львова. Виконувати цю оборонну функцію йому дозволяли власні системи укріплень і, в разі потреби, він захищав фланговим вогнем східні кордони міста. У цій системі міських фортифікацій, до якої він входив, був розташований між Галицькою брамою та Королівським бастіоном. На сьогоднішній час збереглася тільки східна стіна укріплень та Глинянська вежа — з боку площі Митної. У 1618 році у вежі пробили ворота, але з огляду на безпеку міста їх заклали у 1620 р. Відновили прохід тільки у XX столітті. У 1600—1630-х роках разом із будовою костелу св. Андрія, поставали й келії монастиря. Його зводили на північ від костелу. Стара ж, дерев'яна церква, залишилася на півдні. Монастир оточили кам'яними стінами з бійницями і баштою. До них прибудовані господарські будівлі — кузня, стайня та інші. Навколо монастиря колись також знаходився цвинтар. Зокрема, на його території у 1484 році поховали святого Яна з Дуклі. Попід стінами монастиря з боку вулиці Валової у 2000-х роках виник так званий «Бернарденгарден» — сад бернардинів. У ньому, та на території вулиці, «Музей ідей» та інші організації проводять мистецькі акції. Найвідомішими заходами є літній «Кінолев» та зимово-весняно-осінній «Львів — столиця ремесел». Сам «Музей ідей» оселився у частині підвалів монастиря, де тепер проводить різноманітні виставки та презентації. 27 грудня 2007 року, у приміщенні однієї з келій знайдено фрески орієнтовно кінця XVII — початку XVIII століть. За висновками фахівців, фрески мають іконографічну та історичну цінність. Сама келія є єдиною відомою на території Західної України келією з розписом. ^[1] У січні 2008 року розпочалися підготовчі роботи з відновлення фрески. Передбачають кілька етапів робіт — розчищення, реставрацію, законсервування і тоді аж експонування розпису.

Архів

Вхід до архіву та частина споруди

1784 року Австрійська влада заснувала у келіях монастиря «Архів гродських і земських актів міста Львова». Архів містить документи періоду Галицько-Волинського князівства, фонди центральних установ і організацій старопольського періоду (ХІV-XVІІ ст.), австро-угорського (1772—1918) та російського (1914—1915) панування в Галичині, Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (1917—1918), Польщі міжвоєнного періоду (1918—1939), а також невеликі групи документів радянського періоду (1939—1941) та німецької окупації (1941—1944). Найдавніші документи архіву представлені колекцією пергаментних грамот 1176—1800 років. Серед цих пергаментних документів — міждержавні угоди (зокрема, Берестейська унія 1596 року), папські булли, привілеї королів, князів, воєвод та старост, які були надані містам, селам, церквам, костелам, монастирям, синагогам і цехам, а також маєткові угоди. У колекції знаходяться й грамоти, що стосуються Франції, Італії, Молдови, Валахії, Німеччини, Угорщини та інших держав — усього тринадцятьма мовами. Сучасний Центральний державний історичний архів у Львові є одним з найбільших архівів Центрально-Східної Європи та найбільшим в Україні. ^[3]

Костел святого Андрія

Костел-базиліку в стилі італійського (з домішками німецького) ренесансу зводили з 1600 по 1630-і роки на місці її дерев'яного попередника з XV століття. Автором плану будівництва є монах Бернард Авелідес (Авеллід). Архітектором був львівський архітектор Павло Римлянин. В фасаді костелу чітко прослідковується його творчий почерк — звичний для нього ренесанс. Костел споруджено з тесаного каменю ^[4] у вигляді тринавової базиліки з видовженими хорами та гранованою апсидою. Довжина храму 57,5 м, а висота 22 м. Проте Павлу Римлянину не вдалося довести до кінця будівництво — він помер у 1618 році. Кажуть, що польському королеві Сигізмунду ІІІ, що оглядав будівництво, задум Павла Римлянина здався занадто скромним. Тому учень й наступник видатного архітектора швейцарець Амвросій Прихильний будував споруду інакше. Йому належить щит-фронтон ускладненої і вигадливої форми. Саму споруду Амброзій Прихильний будував у стилі німецько-нідерландського маньєризму.Третій ярус надбудовував Андреас Бемер, вроцлавський скульптор і архітектор. Швидше за все, йому ж належить і 38-метрова вежа костелу. На ній в 1753 році був встановлений годинник з боєм, для котрого майстер Андрій Франк відлив спеціального дзвона. Силует вежі порізаний, складний, характерно барочний, витончений і дуже гармонійний.Дзвіницю, що знаходиться обабіч костелу, звели аж у 1734 році, проте скромність і простота цієї двоповерхової, квадратної у плані, споруди з шатровим накриттям ріднять її із ренесансною архітектурою. Тривалий час на дзвіниці висів дзвін, відлитий у Львові 1588 року. У 1917 році його перенесли до Музею імені Яна ІІІ^[5], чим врятували від переплавки для військових потреб Австро-Угорщини у Першій світовій війні.Перша Служба Божа відбулася у 1611 році — 13 грудня, у день святого Андрія. Завдяки цьому храм і отримав свою назву.На фасаді можна побачити статуї святих Ордену бернардинів, а в нішах другого ярусу — скульптурні зображення Матері Божої і апостолів Петра і Павла.Інтер'єр храму був розписаний в 1738—1740 роках Бенедиктом Мазуркевичем — ченцем-бернардином, котрий навчався в Болоньї у італійського художника Джузеппе Карло Педретті. Збереглися сімнадцять дерев'яних вівтарів, виконанинх у 16З0—1640-х pоках майстрами з Ярослава Томою Гуддером і Конрадом Кутшенрайтером. Відновлені на початку ХХ століття різьблені лави в пресвітері виконав у 1640—1644 роках майстер Павло з Бидгощі.Підлога храму спочатку була з тесаного каменю, а 1738 року перероблена на мармур. Металеві двері виконані в кращих традиціях XVII століття українськими ковалями. Костел має орга́н у 1700 труб та 32 регістри, що був створений у XVIII столітті майстром Каспаріні із лужицьких німців.Костел святого Андрія мав велику шану у шляхти. Військові походи на завжди починались богослужінням у костелі з освяченням зброї. Так було, наприклад, і в 1604 році, коли Лжедмитрій I почав зі Львова похід на Москву. Перед цим походом Лжедмитрій І взяв у храмі шлюб з Марією Мнішек.Під час проведення реставраційних робіт 1976—1977 років була реставрована і повністю відкрита стіна монастиря разом з Глинянською вежою і воротами зі сторони площі Митної. «Культурні нашарування» підняли місто вище і при реставрації довелось стіну відкопувати, тому що нижній шар із великих сірих каменів був у землі. Впродовж стіни зробили канал — імітацію фортечного рову, котрий влітку часом заповнюється водою. Тоді ж відкрили ворота на Глинянській вежі, закладеній ще у середині XVII століття. Зараз до них веде одне з відгалужень переходу.У 1960-х роках навпроти входу у вежу стояв годинник, зроблений з квітів, що показував досить точний, як на свою специфічну будову, час.

Криниця

Криниця споруджена 1620 року і розташована праворуч від головного входу у костел, чи на південь від споруди загалом, у глибині подвір'я. З цією криницею пов'язано декілька легенд та переказів.Ротонда над криницею, споруджена 1761 року, виконана у вигляді відкритої арочної альтанки, увінчаної куполом зі скульптурою. У куполі зберігся розпис на тему чудес святого Яна з Дуклі. Сама пам'ятка була реставрована у 1970-х роках.

Колона

У 1648 році на честь Яна з Дуклі і в пам'ять про облогу військами Хмельницького поставили дерев'яну колону. У 1736 році за проектом Михайла Северина Жевуського був споруджений стовп, котрий зберігся до наших часів. Зробив колону Томаш Гуттер або Фабіан Фесінґер. Раніше на колоні стояла скульптура святого – св. Ян стояв навколішки з руками, складеними у молитві. Позаяк скульптура зникла безвісти після 1944 року, тепер колону увінчує декоративна ваза.В самому костелі зараз міститься каплиця з надгробком св. Яна з Дуклі, а в боковому вівтарі - його образ, що постав тут «від високого релігійного почуття графині Софії Фредро», майбутньої матері митрополита Андрея Шептицького.

Ілюмінація

На початку січня 2008 року, поміж Різдвом та Новим роком, елементи фасаду церкви та бічна стіна почали підсвічуватися різнокольоровим світлом — червоного, синього, білого, жовтого та зеленого кольору, що почергово мінялося. За декілька днів світився, однак «статично», вже увесь фасад, включаючи скульптури святих на першому рівні, Божої матері та апостолів Петра і Павла на другому, а також центральний вітраж. Ще за деякий час підсвітили криницю та ротонду, 17 січня було підсвічено дзвіницю, а 18 — вежу. Роботи проводилися львівським представництвом групи компаній «Фюжн» за кошти меценатів, а на освітлення храму використали понад 150 лампочок. Вартість робіт склала 750 тисяч гривень. Презентація освітлення відбулася 24 січня 2008 року. ^[6] Відтоді комплекс підсвічується з настанням темряви і аж до самого ранку.

Легенди та цікавинки

Протягом 1650—1945 років комплекс був розташований, варіюючи у різних мовах, на площі Бернардинській. ^[7]

З місця, де у 1484 році поховали святого Яна з Дуклі, за рік вдарило цілюще джерело. Це було розцінено як чудо, св. Яна перепоховали, а на місці джерела викопали криницю.

При будівництві на початку XVII ст. старий костел не зносили, а новий будували над ним, зводячи неначе шатро. Старий костел розібрали тільки після того, як завершили будівництво.

1641 року у Львові сталася незвичайна подія — кримінальний суд звинуватив у богохульстві ченця Альберта Віроземського, який, уклавши з дияволом угоду, віддав йому свою душу разом із тілом. У матеріалах судової справи говорилося, що це "найганебніший людський вчинок за всю історію міста".

Почалося все з того, що Віроземський, маючи намір стати ченцем, викрав у настоятеля монастиря печатку і підробив документ, нібито він є священиком ордену і може давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Фальшивий священнослужитель почав їздити селами навколо Львова, правити служби і, звичайно, заробляти собі гроші.Коли шахрая викрили, він одразу втік із монастиря, але ченцям-бернардинам вдалося його схопити й посадити до монастирського підземелля. Лавничий суд мав засудити його до страти. Бажання жити у Альберта було настільки сильним, що він вирішив укласти цирограф, тобто контракт із дияволом про продаж своєї душі.Контракт був написаний на стіні в'язничної камери кров'ю: «Я своєю кров'ю ставлю підпис і піддаюся під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом зрікаюсь Бога і Матері Божої і віддаюсь під владу усім дияволам, зобов'язуюся їм служити та їх прославляти, а вони повинні мені давати усе, що я потребую. Прошу звільнити мене з в'язниці цієї ж ночі. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в'язниці». Згодом на одному із судових засідань Віроземський докладно описав цього таємничого Вегліка, посередника нечистого, який мав вигляд молодого привабливого хлопця і приходив до нього просто крізь стіну камери. Віроземського оглянули і зафіксували на його пальці ранку, з якої той виточував кров для писання.Після тривалого вивчення цієї справи суд визнав Альберта Віроземського винним у підробці документів та богохульстві. Вирок був однозначний — спалення, отже сподівання грішника на диявола виявилися марними. ^[8]

1648 року, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, група українців змовилася відкрити гетьманові ворота міста. Про це дізналися монахи. Змовників запросили на обід до монастиря. Під час застілля їх по одному почали викликати у двір. Там підводили до криниці і пропонували зазирнути у неї. Коли людина нахилялася, її били сокирою по голові і кидали в криницю (пізніше розповідали, що вона була завалена трупами до самого верху). У тих, хто ще сидів за столом, закралася підозра. Вони вийшли у двір і стали свідками жахливої розправи. Виходу не було, довелося рятуватися втечею — через міські стіни до табору козаків.

Під час облоги міста військами Богдана Хмельницького в 1648 році святий Ян з Дуклі своєю появою в небі врятував місто від захоплення козаками.

У експозиції архіву представлено так звану «грамоту Дракули», написану кров'ю.

Годинник на вежі завжди спішив на п'ять хвилин. Це зроблено у пам'ять про монаха, котрий побачив з вежі турків, що підкрадалися до міста й вже були майже під мурами. Не маючи часу бігти й когось попереджати, монах перевів годинник уперед — до часу закриття міських брам. Таким чином місто було врятоване.

Кажуть, що у криниці на подвір'ї монахи бернардини топили дітей, що народжувалися від їхніх зв'язків із монашками кларисками, чий монастир розташований буквально навпроти за якихось двісті метрів. Вважалося, що їхні зустрічі були можливими завдяки підземному ходу, викопаному монахами між двома монастирями. Цей нібито «підземний перехід» виявили у ХІХ столітті. Насправді ж правда значно буденніша. У 1672 році Львів обступила турецька армія. Нападники почали копати галерею під стіну монастиря з боку площі, майже від монастиря кларисок. Але раптом почалася страшна буря, яка завалила підкоп разом з людьми, які в ньому були. Про це згодом забули, але наприкінці XIX століття, коли прокладали трамвайну лінію, виявили завалений підкоп. В той час у всій Європі йшла запекла антиклерикальна боротьба, тому підкоп негайно оголосили підземним ходом, який сполучав монастирі бернардинів та кларисок і який, звичайно, монахи і монашки відрили не з благочестивою метою. Залишки цього підкопу були використані при будівництві підземного переходу на площі Митній (рукав переходу з площі до брами монастиря бернардинів), проте й зараз туристам часто розповідають цю легенду.

Під час Другої світової війни протягом 1943—1944 років у каналізаційних тунелях під костелом переховувалася велика група євреїв. Рештки їхніх побутових речей було віднайдено на початку 2000-х років під час ремонтних робіт.

Джерела та література

Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. — Львів: Афіша, 2001. — 230 с.
Лильо І. М., Лильо-Откович З. М. Прогулянка Львовом. Путівник. — К.: Балтія Друк, 2005. — 224 с.: іл.
Мельник Б. В. Вулицями старовинного Львова. — Вид. 2-ге, зі змінами. — Львів: Світ, 2002. — 272 с.: іл.
Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. XIII — XX століття. — Львів: Світ, 2001. — 128 с.
Островский Г. С. Львов, Изд. 2-е, переработ. и доп. Л., «Искусство», 1975. — 208 с.
Alexander Strojny. Lwów — miasto wschodu і zachodu. — Kraków: Bezdroża, 2001.

Джерела та література

Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. — Львів: Афіша, 2001. — 230 с.
Лильо І. М., Лильо-Откович З. М. Прогулянка Львовом. Путівник. — К.: Балтія Друк, 2005. — 224 с.: іл.
Мельник Б. В. Вулицями старовинного Львова. — Вид. 2-ге, зі змінами. — Львів: Світ, 2002. — 272 с.: іл.
Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. XIII — XX століття. — Львів: Світ, 2001. — 128 с.
Островский Г. С. Львов, Изд. 2-е, переработ. и доп. Л., «Искусство», 1975. — 208 с.
Alexander Strojny. Lwów — miasto wschodu і zachodu. — Kraków: Bezdroża, 2001.

Джерело 2.

З іменем Павла Римлянина пов'язана ще одна видатна пам'ятка на території заповідника - Бернардинський костел. Збудований у 1600-1630 рр. на місці давнішого - дерев'яного, він разом з монастирськими спорудами, дзвіницею, ротондою над криницею, оборонними мурами та декоративною колоною утворює єдиний архітектурний ансамбль. Першим будівничим костелу був монах-бернардинець Бернард Авелідес, відтак - Павло Римлянин, а після його смерті у 1618 р. роботи продовжував Амброзій Прихильний. Костел являє собою базилікальний, з видовженою гранчастою апсидою храм. У стильовому відношенні будівля неоднорідна і поєднує в собі риси італійського та німецького ренесансу з маньєристичним відтінком. Щипці західного та східного фаса-дів оздоблені однаковими декоративними елементами, характерними для архітектури Північної Європи XVII ст. Нижній ярус витриманий у суворих, чітких формах, притаманних творчому почеркові П. Римлянина. Вежу-дзвіницю, що примикає до північно-східного кута нефа й апсиди, спорудив А. Бемер, автор вежі старої ратуші. Можливо, йому належить і скульптура на фасаді, а також його завершення. Створений у XVIII ст. інтер'єр святині - один з найпишніших серед львівських культових споруд. Його численні дерев'яні вівтарі виконали у ЗО-40-х рр. цього століття сницарі з Ярослава Тома Гуддер і Конрад Кутшенрайтер, а настінні розписи в 1738- 1740 рр.- бернардинський монах-живописець, учень італійського художника Джузеп-пе Карло Педретті Бенедикт Мазуркевич. Йому допомагали малярі Р. Бортницький, П. Волянський, Й. Сорочинський. Фрески оновлювалися в XIX - на початку XX ст. Різьблені лави (сталлі) в пресвітерії, за усталеною традицією, виконав у 1640-1644 рр. майстер Павло з Бидгощі. Наприкінці XIX - на початку XX ст., під час реставрації, старі лави розібрали й замінили новими, що є точною копією попередніх, їх вирізьбив Антон Рарогевич за участю Ферека із Закопаного та Тадеуша Дикаса. З оригінальних, первісних лав складено два фрагменти: один для Художньо-промислового музею у Львові (тепер вони знаходяться у Музеї етнографії та художнього промислу при Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України), Другий - для Краківського Національного музею. Добре збережені елементи різьби ви-користано в нових лавах. При цій рестав-рації у стіні пресвітерії було виявлено захоронення 1678 р., що в деяких дослідників викликало сумнів щодо часу різьблення лав у першій половині XVII ст. До 1900 р. у Бернардинському монастирі знаходилося шість полотен «Страстей» відомого українського художника Луки Долинського. З пам'яток XVII ст. в інтер'єрі костелу збереглися рельєфи святих і пророків над архівольтами арок головного нефа та у вівтарній частині - скульптура Яна Блаженного з Дуклі, виготовлена з червоного мармуру Войцехом Зичливим. Образ «Апофеоз» цього ж святого, виконаний у 1677 р., висить на північній стіні. Він цінний для нас тим, що на ньому зображено Львів того часу з оборонними мурами і вежами. Витвором ковальського мистецтва є металева балюстрада хорів роботи слюсаря Фелікса з Санча (1612 чи 1617 р.). Монастирський будинок споруджено майже одночасно з костелом; пізньобарокова ротонда над криницею, купол якої вкритий фресками і завершений статуєю Яна з Дуклі, походить з 1761 р.; декоративна колона перед фасадом костелу, присвячена цьому ж святому, поставлена у 1736 р. на кошти крайчого коронного Северина Михайла Жевуського, а двоярусна, під намето-вим дахом дзвіниця, що примикала до обо-ронних монастирських мурів з південно-західного боку,- в 1734 р. Монастир сформувався поза міськими мурами, тому мав свої укріплення і творив окрему фортифікаційну одиницю. Фрагменти його оборонних стін збереглися на вул. Радянській та Валовій. У зв'язку із впорядкуванням пл. Митної та будівництвом підземного переходу в 1976-1977 рр. повністю відкрито і реставровано Глинянськувежу з брамою (1618 р.), що вела в Бернардинський монастир з колишнього Глинянського тракту (тепер вул. Личаківська).

Міські парки.

lviv — Sat, 09 Feb 2008 22:13:59 GMT

Міські парки.

Стрийський парк (площа 58 га) – розташований при вулиці Стрийській. Засновано його в 1887 р. у східній частині міста, де раніше були яри і облоги, які простягалися на стрийських узгір'ях і давньому стрийському цвинтарі (закрито в 1893 р.). Уміло використавши особливості рельєфу, Арнольд Рерінг, інспектор міських плантацій, створив живописний парк, який за красою зараховується до найкращих європейських парків. Грунти в парку глинясті, місцями з домішками піску, подекуди мулоподібні, переважно сухі. Тут бачимо червоні клени, явори, каштани, вільхи, плакучі берези, буки, дуби, акації, липи, сосни, смереки, тиси. Парк Високий Замок (площа 35 га) – був подарований містові цісарем Йосифом ІІ у 1786 р. Спочатку це було незалісене, голе піскове узгір'я. В 1835 році на схилах гори було посаджено перші дерева. Парк складається з двох частин: нижньої тераси з променадами, обсадженими старими деревами і верхньої, так званої поляни. Найвища точка парку знаходиться на висоті 413 м над рівнем моря. Основні грунти це звітрілий груз, піски місцями з домішками вапнякового грузу. Тонкий родючий верхній шар утворився внаслідок гниття рослин. Парк засаджений каштанами, кленами, яворами, ясенами, липами, березами, тополями, акаціями та соснами.

Парк Залізна Вода (площа 19.5 га) знаходиться на розі вулиць Стуса і Тернопільської, на схилах яру Полтви, який тягнеться в напрямі Снопкова. Закладено в 1905 р. Назва парку пішла від великої кількості заліза в джерельній воді. Парк нагадує ліс з перевагою бука. Також ростуть тут модрина, дуби, берези, тополі.

Міський парк ім.Івана Франка (площа 12.2 га) знаходиться в центрі міста. Це найстаріший львівський парк. Закладено його на підміських грунтах, які в XVI ст. стали власністю міщанської родини Шольц-Вольфовичів, а потім перейшли, як спадщина, у власність Єзуїтів. Цісар Йосиф ІІ віддав його містові. Пiд час облоги 1648 року Львова вiйськами Б.Хмельницького тут стояла козацька артилерiя. В 1799 р. перейшов знов у приватне володіння, саме тоді парк набрав французького вигляду. В 1855 р. його повернуто назад у володіння львівської громади, і тоді, міський городник Бауер надав йому сучасного вигляду. У 1921 р. розширено головну алею і змінено напрямок стежок. Грунт парку глинясто-пісково-гумусовий. Тут ростуть дуби, клени, тополі, граби, липи, в'язи, смереки, модрини.

Личаківський парк (площа 8.4 га) належить до наймолодших парків Львова. Закладено його в 1892 р. на узгір'ї, яке панує над східною частиною міста. Колись тут були мандрівні летючі піски (дюни), що засипали навколишні грунти. Рослинність парку дуже проріджена, переважає сосна, ялиця, береза та чорна сосна.

Старий Ботанічний сад Львівського університету (площа 2.59 га) засновано у 1823 р. Ернестом Вітманом для наукових цілей. Знаходиться на розі вулиць Грушевського та Кирила і Мефодія.

Ботанічний сад Львівського університету (площа 18.5 га) засновано в 1911 р. Парк нараховує близько 1200 видів рослин. Знаходиться в районі вулиці Черемшини.

Центральний парк культури і відпочинку ім Богдана Хмельницького (площа 26 га) був створений у 50-х роках XX-ого столiття для масового відпочинку молоді.

Парк "Шевченківський Гай" – музей народної архітектури і побуту. Знаходиться в районі вулиці Печерна гора.

Шевченківський гай - музей-скансен, де серед буків, модрин, ялин - хати, церкви, стодоли гуцулів, лемків, бойків і інших етнічних груп.

	Створення музею просто неба у Львові було розпочато у 1971 році. Сьогодні в експозиції музею можна оглянути 120 пам'яток архітектури із західних областей України.



Крім того, в діючій експозиції і фондах зберігається біля 20 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва.

Персональный сайт

Погляд на нарiд галицький зблизька i не дуже... 3

Погляд на нарiд галицький зблизька i не дуже... 2

Погляд на нарiд галицький зблизька i не дуже... 1

Занзібар // ZanZibaR club

Бильярдная

Плач Ярославни під бронзовим Шевченком

Плач Ярославни під бронзовим Шевченком

Мазох-кафе

Мазох-кафе / дивина для туристів

Хмільний Дім «Роберта Домса»

Хмільний дім Роберта Домса / найтанцювальніша пивниця

Тел. 242 25 93http://www.robertdoms.com.ua/

Хмільний Дім Роберта Домса - Фотогалерея

У Львові пройде найбільша виставка української карикатури

Церква Св. Андрія (Бернардинський костел. )

Комплекс монастиря та костелу Бернардинів.(Церква Св. Андрія)

Оборонний монастир.

Архів

Костел святого Андрія

Криниця

Колона

Ілюмінація

Легенди та цікавинки

Джерела та література

Джерела та література

Міські парки.

Тел. 242 25 93
http://www.robertdoms.com.ua/