Львів, вулиця Театральна

Мало в якої з львівських вулиць було стільки назв, скільки у вул. Театральної. Вона склалася з кількох частин. Так, від сучасної пл. Міцкевича і приблизно до трамвайної колії тяглася вулиця За ятками (пізніше — Різницька). Далі починалася Пекарська, котра доходила до міського муру на трасі сучасної вул. Лесі Українки. Вперше вона згадується у документах під 1421 р., а звалася так тому, що на ній знаходилася господа цеху пекарів, її відрізок приблизно від трамвайної колії до костьолу єзуїтів називався Шпитальною св. Духа. Відрізок від костьолу до Вірменської — вул. Францисканською, а від Вірменської до муру — вул. Гродською. Крім того, до Пекарської входила частина сучасної вул. Вірменської (відрізок між Театральною і Вірменською). Треба враховувати, що ці назви існували в різний час. Так, наприкінці XVII ст. існували вулиці За ятками і Пекарська.
У 1 780 р. вулиця існувала майже в сучасних межах, куди належала вул. Різницька, впираючись своїми кінцями в міські мури. Б цей час вулиця звалася Довгою, бо була і залишається досі найдовшою вулицею середмістя.
Сучасна назва вулиці надана в 1871 р. і пов'язана з театром Скарбека (нині театр ім. М.Заньковецької). У 1916р. вона була названа вул. Рутовського на честь президента міста. Назву Театральна повернуто у грудні 1944 р.
У середні віки вулиця не мала правильної забудови, як і всі інші вулиці міста, — це було досить-таки безладне скупчення будинків. Не вирізнялася вона впорядкованістю, а особливо та її частина, яка в той час називалася Різницькою. Під стіною кладовища при кафедральному соборі стояли ятки м'ясників, звідки і походила назва За ятками. Всього їх було 40. Тут не тільки торгували м'ясом, а й різали худобу. Спроба перенести торгівлю м'ясом за межі середмістя виявилася безуспішною, її розцінили як порушення права приватної власності, оскільки місця м'ясників були спадковими. Це вдалося зробити тільки наприкінці XVIII ст.
Вулицю впорядкували лише в останній чверті XIX ст. Зараз це коротка, але важлива транспортна магістраль. Цікавий той факт, що для її освітлення вперше в Україні були використані люмінесцентні лампи.
Будинок № 1. У ХУ-ХУІІІ ст. на цьому місці стояла вежа Бондарів, Столярів і Теслярів. Міський мур робив тут вигин, і вежа стояла під кутом до траси вулиці.
Будинок № 9. Споруджений в 1892 р. і до 30-х років XX ст. належав родині видавців та книготорговців Губриновичів, які мали тут магазин. Зараз магазин називається "Школяр". Фасад будинку прикрашений бюстами класиків польської літератури А.Асника, Ю.Крашевського, Ю.Словацького, З.Красінського, А.Міцкевича, Я. Кохановського (автор П.Гарасимович).
Будинок № 10. Споруджений у 1774 р. для генерала Роха Венявського. На фасаді — статуї Марса і Венери, виконані в середині XIX ст. Статуя Марса належить різцеві відомого львівського скульптора П.Ойтеле.
Будинок № 13. Костьол єзуїтів. Збудований на честь святих Петра і Павла у 1610-1630 рр. за зразком церкви Іль Джезу в Римі. Будівництво розпочав монах Памхіус, а закінчив архітектор Джіакомо Бріано. Довжина цього костьолу 41 м, ширина 21 м, висота центрального нефа 26 м. Може водночас вмістити 3500 осіб і ще 1500 — на галереях.
Як відомо, кожний чернечий орден має свого покровителя серед святих, іменем якого і називається. У єзуїтів таким покровителем був Ісус Христос. Бони вважали, що оскільки Христос — вищий від усіх святих, то і дзвіниця храму його ордену має бути найвищою. Бона і була найвищою будівлею у Львові, маючи 100 метрів. Автором проекту був Б.Годний. Внаслідок складної політичної обстановки — безперервні війни — дзвіницю закінчили тільки в 1702 р. Мала вона оригінальну форму, за яку Йосиф II назвав ЇЇ кеглею, — у вигляді пірамідального стовпа. Б 1709 р. на ній повісили три дзвони. Для їх виготовлення переплавили дзвони, привезені в XVII ст. з Лівобережної України. Б 1754 р. на ній було вміщено годинник. Зараз дзвіниця не існує, її конструкція виявилася ненадійною, і в 1830 р. її вищі поверхи з міркувань безпеки розібрали. У XVIII ст. костьол перебудовували. Б 1740 р. склепіння розписали художники з Брна Ф. і С. Екштєйни (Чехія). Сучасного інтер'єру костьол набув у 1760 р.
Будівництво зіткнулося зі значними труднощами. Передусім виникла проблема з місцем розташування. Земля у Львові була дуже дорога, оскільки її було мало — мури не давали місту рости. Буквально кожний сантиметр ґрунту обкладався високим податком, що давало Львову значний прибуток. А землі церкви цим податком не обкладалися, тому спорудження костьолу, яке вилучало землю з податкової системи, — прямий збиток. З цієї причини місто всіляко опиралося будівництву і гальмувало його. Угода була досягнута під тиском короля Сигізмунда III, який сам був єзуїтом. Внаслідок складних комбінацій збитки місту компенсувала єврейська громада.
Будівництво костьолу фінансувала Єлизавета Сенявська. Він став фамільним костьолом родин Сенявських, Яблоновських і Дзєдушицьких. Тут знаходяться надгробки знаменитого польського полководця XVII ст. С.Яблоновського та родини Дзєдушицьких.
Єзуїти надавали величезного значення освіті. Тому всюди, куди б вони не приходили, засновувалися колегії — школи. Основний контингент учнів — діти шляхти, передусім магнатів. Закінчивши школу і повернувшись додому, вони ставали провідниками і виконавцями ідей ордену.
Колегія єзуїтів у Львові була заснована 1608 р. Вчився тут майбутній гетьман Я.Вишневецький, а за припущеннями деяких вчених, в колегії теж навчалися Б.Хмельницький і В.Григорович-Барський.
Згідно з умовами Гадяцької угоди 1658 р., в Україні повинні були відкритися два православних університети (академії). Один із них розміщувався у Києві, а другий повинен був розпочати діяльність у Львові. Б цих містах уже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання і, отже, єзуїтська колегія мала бути закрита.
Чудово розуміючи політичні наслідки такого рішення, єзуїти домоглися перетворення колегії в університет. Указ про це був підписаний королем Яном Казимиром 20 січня 1661 р. Ця дата вважається днем заснування Львівського університету.
Передбачалося відкрити факультети: теологічний, філософський, математичний, юридичний, вільних мистецтв. Але в силу політичних обставин відкриття університету у Львові затяглося.
Б Польщі державні акти подібного значення вимагали затвердження сейму. А сейм указ не затвердив. Причиною був опір Краківського університету, який не бажав мати суперника. Та й єзуїти на цей час викликали ненависть своєю політикою. Б результаті школа єзуїтів університетом не стала, але залишилась школою університетського рівня, її ректор не мав титулу "тадпіїїсиз", не було деканів. Діяли теологічний та філософський факультети. З 1673 р. школа надавала наукові ступені з філософії й теології. Новий будинок колегії закінчений у 1723 р. Він впритул прилягає до костьолу.
Єзуїти вели боротьбу з ворогами католицької віри не тільки ідейними засобами. У 1959 р. в підземеллях костьолу була знайдена шибениця (зараз знаходиться у музеї історії релігії) та вмуровані в стіну кільця, до яких ланцюгами приковували людей.
У 1773 р. орден був закритий, а єзуїти вигнані з Австрії. Вигнали їх і зі Львова. На цей час вартість їхнього майна оцінювалася більше ніж у 1 млн. злотих.
Костьол став гарнізонним. У 1836 р. єзуїти повернулись, в 1848 р. їх знову вигнали, у 1853 р. — повернули. У 1879 р. костьол був відреставрований. У реставрації взяли участь львівські художники А.Рейхан, Ю.Макаревич та ін.
Нині в єзуїтському костьолі містяться фонди бібліотеки їм. В.Стефаника НАН України, а будинок колегії зайнятий школою.
Будинок № 15. Зараз тут міститься школа. На місці шкільного двору в середині XIV ст. стояла православна церква Чесного Хреста. У 1370 р. Владислав Опольський передав її монахам-францисканцям. Церква була перетворена на костьол Св. Хреста, а на місці теперішньої школи збудували їхній монастир. Тому частина вулиці називалася Францисканською.
У 1785 р. монастир був закритий, і в ньому розмістилася школа. Костьол деякий час стояв пусткою, а в 1792 р. був куплений підприємцем Г.Буллою. У 1795 р. у ньому відкрився перший стаціонарний театр у Львові. Він мав на двох ярусах 36 лож, 114 крісел і по 200 місць в партері та на гальорці. Як свідчить малюнок того часу, в партері стояли, тільки перед сценою було кілька рядів крісел дня глядачів. Приміщення освітлювали підвішені світильники, з яких скапувала олія. Вхід у театр був з боку нинішнього пр. Свободи.
Вистави грали по черзі польською і німецькою мовами. У 1798-1799 рр. тут виступав знаменитий польський актор, "батько польського театру" В.Богуславський. Театр діяв до 1842 р. (остання вистава — 18 березня 1842 р.). Після відкриття театру Скарбека Старий театр, як він тоді називався, був перетворений на концертний зал.
У листопаді 1844 р. Р.Духонський і Ю.Вислобоцький показували тут "туманні картини". Йдеться про так званий оптичний театр, попередник сучасного кінематографа.
У 1848 р. під час бомбардування повсталого Львова австрійською артилерією костьол згорів. У перебудованому монастирі розмістилася школа, яка згодом дістала ім'я А.Міцкевича (зараз середня школа № 62).
Будинок № 16. У другій половині XVII ст. на цьому місці стояла кам'яниця Пробощівська. Назва походила від того, що кам'яниця була власністю католицького капітулу, і тут мешкали "пробощі" (священики). У 1779-1780 рр. будинок був ґрунтовно перероблений будівничим А.Косинським. У 1850 р. добудовано четвертий поверх. У 1874 р. фасад отримав сучасне оформлення.
Будинок № 17. На початку XIX ст. на цьому місці було збудовано зал, в якому відбувалися "редути" — бали, тому і сам зал дістав назву редутного. Бали по-німецьки називалися "танцювальні вправи". Деколи тут бувало до 3000 осіб. Особливо великою популярністю вони користувалися у студентів, які ходили сюди групами. А оскільки бали були костюмованими, то спеціально підбиралися костюми, щоб легше було впізнати одне одного. Але редутний зал використовувався не тільки дня балів. Щороку тут відбувалися "контракти" — зустрічі поміщиків з купцями, де укладалися угоди на постачання сільськогосподарської продукції.
У 1889 р. після відповідної перебудови тут відкрилася Промислова школа — навчальний заклад на зразок сучасних технікумів. У 1911 р. вона дістала нове приміщення, а в цьому розмістилися фінансові установи. Б 1941 р. будинок згорів. У 50-х роках відновлений. Нині тут розміщується Львівське відділення Інституту економіки НАМ України.
Будинок № 18. Саме тут був бровар, з якого 3 червня 1527 р. почалася пожежа, що знищила весь Львів. Будинок, який пізніше стояв на цьому місці, протягом тривалого часу переходив до різних власників. У 1797-1804 рр. на замовлення магната Й. Щепанського було побудовано триповерховий будинок у стилі класицизму. Ймовірно, що автором проекту був П.-Д. Ґібо. Під час повстання у Львові 2 листопада 1848 р. будинок згорів. У 1852 р. його придбав банкір Ф. Гауснер. Цілком можливо, що будинок відновлено за проектом Б. Равського-старшого. У 1868 р. його придбав граф Дзєдушицький, вчений і пристрасний колекціонер. Він зібрав великі колекції нумізматики, фауни (переважно птахів) та етнографічних матеріалів. У 1855 р. на їх основі був створений музей, який розмістився в будинку. Б 1880 р. Б.Дзєдушицький подарував його місту разом з величезною фамільною бібліотекою, тут зберігалися цілі тіла мамонта і волохатого носорога — перші такі знахідки в усій Європі, тут же зберігався й уславлений Михалківський скарб — збірка золотих ритуальних речей VII ст. до н.е., знайдена на Тернопільщині. Добре знаючи навколишнє середовище, фундатор подбав про майбутнє свого дітища. Музей існував на прибутки від ординації Дзєдушицьких (24 тис. крон на рік) Згодом нумізматична й етнографічна колекції були передані в інші музеї Львова, а природознавча отримана назву музею ім. Дзєдушицьких. Він послужив базою дня Науково-природничого музею НАМ України, який знаходиться тут і зараз.
Будинок № 20. На цьому місці стояв споруджений наприкінці XVIII ст. будинок М.Даровського. у 1817 р. в ньому почало діяти трикласне реальне училище - "підготовче до технічних наук І торгівлі", зародок уславленого Львівського політехнічного Інституту. Б 1835 р. училище було перейменоване у Реально-торгову академію. У 1841 р. в академії відкрився технічний факультет. У 1846 р. Реально-торгова академія була перейменована в Технічну.
Будинок згорів під час бомбардування Львова 2 листопада 1848 р., але був відновлений. У ньому аж до побудови головного корпусу Політехніки містилася Технічна академія.
Будинок № 22. У ХУІІ-ХУІИ ст. на цьому місці стояв монастир тринітаріїв. Він включав у себе територію, на якій нині стоїть Преображенська церква, тобто частину вул. Краківської.
Орден тринітаріїв був затверджений папою Інокентієм III у 1198 р. Основне його завдання — викуп бранців з турецької неволі. Члени ордену носили білий одяг з червоним і блакитним хрестом на грудях, їх називали "ослячими братами", бо за статутом вони повинні були їздити на ослах.
Орден не мав такої політичної ваги, як, наприклад, домініканці або єзуїти. Ініціатором їх появи у Польщі був Ян III Собеський. У 1685 р. тринітарії прибули до Львова. Але зустріли їх тут непривітно, місце для побудови монастиря було виділене тільки підтиском короля. Спочатку будинок був дерев'яним, а 1745 р. збудований кам'яний. У зв'язку із секуляризаційною реформою, яка проводилась в Австрії протягом 1782-1784 рр., у 1783 р. орден був розпущений, а монастир закритий.
Секуляризаційна реформа полягала у конфіскації власності церков, костьолів і монастирів та передачі її державі. Тільки у Львові тоді було закрито 28 храмів і монастирів.
Після захоплення Галичини Австрією у 1772р. постало питання про відкриття у Львові університету. Австрійській державі потрібні були кваліфіковані кадри чиновників. Цим питанням займався імператор Йосиф II. Він особисто обрав приміщення — колишній монастир тринітаріїв.
Диплом про заснування університету був підписаний 21 жовтня 1784 р. Урочисте відкриття відбулося 16 листопада 1784 р. з великою пишністю. Оскільки актового залу не було, церемонія відбулася в університетській бібліотеці, яку розмістили в монастирському костьолі. Стіни прикрашали адамашкові завіси. Під балдахіном висів портрет Йосифа II (позичений у губернському управлінні). Навпроти портрета на підвищенні стояло крісло для імператорського комісара. Зліва від нього стіл, на якому лежали чотири срібних жезли деканів, диплом, печатка і ключі від університету. Поряд стояло крісло ректора, навпроти — лавки для публіки. Перші ряди, де сиділи декани, єпископи, генерали, губернські радники і вищі чини суду, були оббиті червоним сукном. Дами розміщувалися на галереї. Губернатор виголосив промову.
Губернський радник Кортум зачитав фундаційний акт. Було дано артилерійський салют. Ввечері в місті була влаштована ілюмінація, у губернатора відбувся бенкет.
Університет був названий Йозефинським. Першим ректором став перемишльський єпископ Б.Бетанський.
Під час бомбардування міста австрійською артилерією 2 листопада 1848 р. будинок згорів. З 51082 томів бібліотеки вдалося врятувати лише 13000. Загинули рідкісні видання і документи.
У 1849 р. руїни будинку були передані культурно-освітній українській організації — "Галицькій руській матиці". У 1851 р. на їхньому місці відбулося урочисте закладення, а в 1862 р. закінчилось спорудження головного будинку Народного дому. Автором проекту був Б.Шмідт, взяв участь С.Гавришкевич.
Народний дім — культурний центр українців. При ньому діяла чоловіча гімназія, створена на базі школи, заснованої ще в XIV ст. Він мав бібліотеку в 50 тис. томів, колекції рукописів, стародруків, живопису, народного мистецтва.
У 1862 р. тут побував російський письменник М.Лєсков, у 1863 р. —український мовознавець О.Потебня. Театр Товариства "Руська бесіда" розпочав тут свою діяльність 1864 р. виставою "Маруся" за Г.Квіткою-Основ'яненком. В 1879 р. у Народному домі дав концерт відомий російський композитор і піаніст А. Рубінштейн. У 1880 р. перед виїздом до Мілана тут виступав видатний український співак О.Мишуга. В 1926 р. у Народному домі відзначався 30-річний ювілей літературної діяльності В.Стефаника, вступне слово на урочистості виголосив М.Черемшина.
Австрійські власті ставилися до Народного дому неприхильне, підозрюючи його в діяльності, спрямованій на посилення впливу Росії в Галичині. Тому на початку Першої світової війни в будинку був здійснений обшук, документи Народного дому опечатані, а його діяльність заборонена.
У Народному домі 1918 р. діяв штаб українського повстання, а 1 листопада 1918 р. було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). З цієї нагоди у 1990 р. відкрита меморіальна дошка.
У 1939 р. в Народному домі деякий час працював Український драматичний театр. З 1940 р. — це будинок Червоної армії, реорганізований згодом у Будинок офіцерів. Зараз — Будинок офіцерів Західного оперативного командування.