|
...................
Будинок спочатку мав три поверхи. У 1884 р. на четвертий поверх було перетворене горище. За традицією він збудований з трьома вікнами. Виразно простежується нерівномірний поділ по повздовжній осі що пов'язане з внутрішнім плануванням. Весь фасад викладений "брильянтовим" рус том — невеликими кам'яни ми блоками, які мають форму брильянта, одного з варіантів гранування алмазу. Спочатку рустування було білим, але з часом почорніло. Адже русти зроблені з пісковику, пористого каменю, який активно поглинає пил та сажу.
В ті часи у Львові палили печі дровами і вугіллям – сажі не бракувало. У середині XIX ст. будинок дістав сучасну назву, походження якої, як бачимо, не має нічого романтичного. Вхід обрамований майстерно вирізьбленим у камені рослинним орнаментом.
На фасаді — низка скульптурних зображень святих, покровителів медицини. Серед них вирізняється постать вершника, який відрізає і віддає жебракові полу свого плаща. Це зображення св. Мартина — патрона доктора Анчевського. Над дверима родинний міщанський знак — ґмерк: на фортечній стіні лев з піднятим у лапі мечем. Навколо нього — напівстерті часом літери, котрі розшифровуються так: "Мартин Анчевський, секретар короля, доктор медицини, львівський радник".
Біля входу — невеликий кам'яний виступ, лавочка для сторожа. В інтер'єрі збереглися стелі з поперечними балками, колони, вкриті рельєфно різьбленим орнаментом. Вікно має широке підвіконня, яке водночас служило зручною лавкою.
У глибині будинку збереглося обрамування входу в молитовню, виконане з алебастру.
Б оздобленні фасаду гармонійно поєднуються риси польського й італійського Відродження та український національний орнамент.
Будинок № 5. Збудований у 1571-1577 рр. Петром Красовським на замовлення патриціанки С. Ганль. Вважається, що це був перший триповерховий будинок на Ринку. У дворі він мав веранду. На жаль, численні перебудови змінили будинок до невпізнання. Збереглися лише фрагменти першого поверху.
У цьому будинку оселилися перші у Львові єзуїти. Саме тут було покладено початок тому, що сучасники назвали "єзуїтською неволею". Через 20-25 років після появи єзуїтів місто заборгувало їм 14 тис. червінців — величезну на той час суму. Росли відсотки, відсотки на відсотки, зростав борг, і місто так і не змогло його сплатити, аж поки 1773 р. орден був скасований буллою папи Климента XIV, а єзуїти вигнані зі Львова.
Будинок № 6. Унікальна пам'ятка Відродження, одна з не багатьох у нашій країні.
До кінця 70-х років XVI ст. на ділянці, яку нині займає будинок, стояли дві кам'яниці.
У 1569 р. у Львові оселився виноторговець Костянтин Корнякт, за походженням грек із Кріту. Приїхав він з Молдавії, де був боярином і керівником митної служби, а також торгував вином. Причину його переїзду до Львова не з’ясовано — можливо, нею стало внутрішньополітичне становище Молдавії. Хай там як було, але жаданого спокою Корнякт у Львові не знайшов.
У ті часи взаємовідносини з Туреччиною і Кримом були для Польщі питанням життя і смерті. К. Корнякт з його політичною і економічною ерудицією, знанням східних мов, зв'язками і знайомствами на Сході був просто необхідною людиною. Він став особистим секретарем короля Сигізмунда II Августа і на цьому посту настільки прислужився Польщі, що король у 1571 р. дарував йому дворянство. Б 1576 р. інший король, Стефан Баторій, це дворянство підтвердив і спеціальним декретом дозволив Корнякту спорудити на Ринку будинок з шістьма вікнами.
Корнякт купив два вищезгаданих будинки, наказав знести їх і на цьому місці спорудити новий будинок. Це зробив архітектор Петро з Барбони у 1580р.
Будинок вийшов гарний, з пишним багатоколонним порталом, який доходив до середини теперішнього тротуару. Справжньою окрасою будинку є чудове подвір'я, так зване Італійське, або Венеціанське, єдине у нашій країні. Будинок з подібним подвір'ям, але збудований у 1888 р. в Лівадії, в Криму, — це колишній царський палац.
Перше, що вражає у ньому, — сувора співрозмірність усіх деталей, як і на фасаді. Подвір'я замкнене по периметру трьома рядами лоджій. Можна стверджувати, що ця будівля є втіленням основної ідеї Відродження — в центрі світу стоїть людина. Подві р'я було місцем відпочинку. Гамір торгової площі сюди не долинав — тиша, спокій...
Але Корнякт, дарма що став шляхтичем і був одружений зі шляхтянкою Дзєдушицькою, торгівлі вином не кинув. Над вхідними дверима висіла гілка ялини, своєрідна вивіска винарні, яка розміщувалася у залах першого поверху. Пускали сюди тільки людей з товстими гаманцями. І приємно було в морозяний зимовий вечір посидіти біля палаючого каміна, у веселому товаристві за кухлем гарячого вина з цукром і прянощами.
Зал освітлювався олійними світильниками. І досі ще збереглися забиті в стелю кільця, на яких вони висіли. У просторих пивницях зберігалося вино. Нагору його подавали ліфтом.
Незважаючи на численні пізніші перебудови будинку, досі існують деякі фрагменти з XVI ст. Збереглася Готична зала — єдина у Львові пам'ятка світської готики, старша від будинку загалом. На третьому поверсі збереглися стелі з поперечними балками, характерні для львівського будівництва XVI ст.
К. Корнякт помер у 1603 р. Його нащадки досить швидко пустили багату спадщину за вітром. Будинок у 1623 р. був проданий монахам-кармелітам. У 1642 р. його купив магнат Лн Собеський, після смерті якого в 1647 р. будинок успадкував його син Лн. У 1674 р. Лн Собеський став королем Польщі, а кам'яниця отримала назву Королівської, її приміщення здавали в оренду ремісникам. У флігелі мешкав особистий ювелір короля. Колишня винарня стала кордегардією — приміщенням караулу.
Уже тоді в архітектуру будинку почали вносити певні зміни. Б 1678 р. було споруджено аттик зі статуями короля та шести лицарів.
Наприкінці XIX ст. будинок належав К. Понінському, який мешкав на третьому поверсі. Він ретельно стежив за станом королівських зал, абсолютно не звертаючи уваги на подвір'я. Як це видно на фотографії того часу, більша частина його була забудована безліччю різних комірчин, оренда яких давала чималий прибуток. Лоджії були частково замуровані, частково засклені. Б оренду здавали також приміщення першого поверху. Так, у Готичній залі містився магазин посуду Р. Квеста.
Після смерті К. Понінського в 1906 р. будинок перейшов до князів Пюбомирських, у яких 1908 р. його викупило місто з метою влаштування тут музею. Але спочатку взялися впорядкувати подвір'я. При цьому вивезли 100 возів будівельного та іншого сміття. Остаточно двір було відреставровано в 30-х роках XX ст. архітектором Л. Ґюрковичем.
Музей відкрився 12 вересня 1908 р., у 225-ту річницю розгрому Лном III Собеським турків під Віднем, і дістав назву "Національний музей імені Лна IIІ". З самого початку музей мав чітко визначене політичне спрямування, чого ніхто не приховував.
Музей імені Яна III зібрав значні колекції зброї, живопису, нумізматики. Але, незважаючи на це, вів він жалюгідне існування. Весь штат музею — директор, охоронець фондів і сторож (він же опалювач і прибиральник). 5000 злотих — річний бюджет музею (господарські витрати, платня персоналові, закупівля експонатів та ін). Фонди поповнювались переважно за рахунок пожертв. Музей працював тричі на тиждень по чотири години на день.
У травні 1940 р. у цьому приміщенні відкрився Львівський історичний музей. Його роботу перервала війна. Під час окупації міста колекції музею були пограбовані гітлерівцями. Особливо постраждали збірки зброї та нумізматики.
З самого початку, з 1908 р., музейна експозиція була побудована за принципом кунсткамери, тобто не відображала історичний процес, а експонувала різного роду раритети. Зараз музей висвітлює історію західних областей України від найдавніших часів до сьогодення. Це другий за розміром музей такого типу в Україні.
Великою популярністю користується Італійське подвір'я. Тут знімалися кінофільми, в останні роки традиційними стали концерти, які проводить Львівська консерваторія, а також театральні вистави. Резонанс тут чудовий, і старовинна класична музика у поєднанні з архітектурою Відродження створює у слухачів і глядачів неповторний настрій.
Будинок № 8. У XVII ст. належав вірменам Бернатовичам, одній з найбагатших львівських родин. У 1648 р. Аведик Бернатович заплатив Б. Хмельницькому викуп за Львів — 100 тис. червінців, частково грішми, частково товарами. У нагороду за це 1658 р. будинок було звільнено від військових постоїв. У XIX ст. будинок був капітально перебудований, і від первісного варіанту залишився лише цоколь. На фасаді рельєфи роботи уславленого скульптора Г. Красуцького.
З 1946 р. тут містився Львівський шаховий клуб, який виховав триразового чемпіона СРСР Л.Штейна, відомих шахістів М.Шуль, О.Білявського, О.Романишина. Зараз шаховий клуб дістав нове приміщення, яке без перебільшення можна назвати Палацом шахів.
Будинок № 9. У 1376 р. Владислав Опольський, тодішній правитель галицьких земель, віддав ділянку, на якій стоїть будинок, католицьким архієпископам. З того часу аж до 1939 р. ділянка і будинки на ній належали церкві. Але не все йшло гладко. У XIV ст. Львів не дуже поспішав віддавати ділянку архієпископу Бер-нарду, котрий до того вимагав ще й церковну десятину. Тоді розлючений прелат наклав на Львів інтердикт — заборону виконання богослужінь і релігійних обрядів, а потім взагалі відлучив місто від церкви. Львів'яни поскаржилися папі римському, і той, не домігшись нічого умовляннями, відлучив від церкви архієпископа Бернарда. Інтердикт і відлучення зняв зі Львова архієпископ Перемишльський Ерік.
У будинку, який був тоді споруджений, зупинялися польські королі та литовські князі. Зараз важко сказати, коли він припинив існування. В усякому разі після пожежі 1527 р. на цій ділянці був поставлений новий, знесений 1634 р. за розпорядженням архієпископа С. Ґроховського, а на його місці поставлений той, що стоїть зараз. Автором проекту був відомий архітектор Ян Покорович. Будинок мав 68 кімнат. Особливою пишністю вирізнялися спальня архієпископа і зала, викладена золотавою цеглою і кахлями, спеціально замовленими в Ґданську (так звана Фарфорова, або Золота, зала). Важко встановити, коли було знищене це оздоблення. Судячи з усього, це сталось у середині XIX ст. Під час останньої реставрації будинку в 1988 р. були виявлені залишки золотавого тинькування, яке, мабуть, було наслідуванням подібного у Золотій залі.
Протягом століть будинок служив помешканням польських королів. У 1673 р. в ньому помер король Міхал Корибут Вишневецький.
У серпні 1724 р. великий коронний гетьман А. Сенявський віддавав свою дочку Софію за С. Денгофа. Наречений влаштував у будинку великий прийом. На спеціальних щоглах горіло 600 смолоскипів і 400 ліхтарів. Дорога до будинку була позначена шістьма вишками, прикрашеними світильниками. З вікон виставили чотири дощові труби, з яких протягом години лилося угорське вино.
У 1844 р. будинок купив архієпископ Ф. Піштек і передав його католицькій семінарії. А семінарія здавала будинок в оренду. Було добудовано четвертий поверх, щоб винаймати його під помешкання. Але переважно будинок винаймали друкарні. У 1909— 1914 рр. тут містилися Чиновницьке казино і водночас — клуб англійців, що мешкали у Львові — "Англійське коло". Б 1912р. тут відбулися перші збори Товариства українських есперантистів у Львові.
З 1957 р. у цьому будинку розміщується міська бібліотека для молоді та юнацтва.
Будинок № 10. У сучасному вигляді споруджений на місці кам'яниць Шимоновичівської та Торосевичівської від Ринку, трьох будинків з боку вул. Руської і двох — вул. І. Федорова. На порталі з вул. І. Федорова збереглася дата " 1695". Автором проекту був архітектор Ян де Вітте (1763 р.). Будівельні роботи вели Б. Мере-тин, М. Урбанік та С. Фесінґер.
Будинок має декоративний наріжник з військовою арматурою, який заважає перехожим. Але... це опора будинку. Оформлення його виконав за проектом С. Фесінґера скульптор С. Костецький. Будинок тоді належав князям Любомирським.
Б одній із вже згаданих кам'яниць жив на початку XVII ст. видатний львівський поет Шимон Шимонович. У 1772-1821 рр. тут жили австрійські губернатори Галичини.
З 1895 р. будинок належав "Просвіті", яка розмістила тут низку своїх організацій. З 1899 р. тут знаходилася книгарня Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. ЗО червня 1941 р. з балкона будинку проголосили Акт відновлення Української держави. Сьогодні частину приміщень будинку займає Музей меблів і фарфору.
Будинок № 12. Власником кам'яниці в XVI ст. був міщанин Юст Ґляц, або Ґляч. Йому належала Юстґляцівка — фільварок, а пізніше хутір по Стрийській дорозі. Нині на його місці пролягла вулиця Хуторівка.
Будинок № 13. Цей номер будинок дістав лише в 40-х роках XX ст., а до того це був 12а (тринадцять — нещасливе число!). Будинок — пам'ятка Відродження, але дуже перебудований. Його першим власником був Ян Алембек, автор першого опису Львова (1618 р.). Член Ради, він активно виступав проти патриціату, захищав інтереси міської бідноти, але після того, як йому натякнули на можливість санкцій, він швидко змінив свою позицію.
У другій половині XVIII ст. будинком володіли брати Сіньї (по-італійськи Signi). їм належав маєток під Львовом, який дістав назву Сигнівки (нині вулиця з цією ж назвою). Брати Сіньї були дуже енергійними підприємцями і спеціалізувалися переважно на влаштуванні всіляких розваг. У 1775 р. вони зажадали виключного права на влаштування міських балів. Але губернатор взагалі заборонив їм влаштовувати бали, бо вони часто закінчувалися бійками. І якщо хтось з'являвся на вулиці з синцем під оком, то говорили, що він "oberwat od trzech Signiow". Вони ж ввели у Львові в моду триногі столики, які теж називалися "сіньї".
Будинок № 14. Кам'яниця Массарівська, або Венеціанська. Назва пішла від першого власника, далматинця Антоніо Массарі. Він приїхав до Львова в другій половині XVI ст., у 1583 р. прийняв міське громадянство, одружився з найбагатшою нареченою Львова і спорудив оцей будинок (точніше, перебудував старий). Перебудову здійснював видатний львівський архітектор П. Римлянин за участю П. Щасливого. Массарі виконував функції консула Венеції у Львові. Тому над вхідними дверима — герб Венеції, крилатий лев. Дата "1600" на емблемі — дата реставрації будинку. Б XIX ст. будинок внаслідок перебудови (додані четвертий поверх і одне вікно по фасаду) втратив первісний вигляд.
Будинок № 18. Кам'яниця Гуттетерівська. Найстаріша на Ринку. Збудована в 1533 р. Характерна риса — наявність великих залів. Тому магістрат часто використовував цей будинок для різноманітних бенкетів і прийомів. Кам'яниця перебудована у XVIII ст.
Б будинку знаходиться аптека. Бона існувала вже у першій половині XIX ст., називалася "Під золотим оленем" і належала відомій родині Зенткевичів, яка займалася аптекарською справою ще в XVI ст.
Будинок № 20. Кам'яниця Кайзерівська, або Кральовська. Збудована в XVI ст. У другій половині XVIII ст. вона належала Рабштинському старості Більському. На замовлення його дружини Констанції П. Полейовський у 1776 р. створив проект перебудови, але закінчити її не встиг.
Будинок впорядкував у 1779 р. архітектор Ф. Кульчицький. Скульптурне оздоблення виконав Ф. Олендзький близько 1786 р.
У другій половині XIX ст. тут містилася крамниця М. Димета "Під надією", де продавалися церковні книги і одяг. У 1864 р. тут вперше у Львові було продано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.
Будинок № 21. Кам'яниця збудована у першій половині XVII ст. З 1639 р. називалася кам'яницею Домбровського, від прізвища власника А. Самбір-Домбровського.
Будинок № 23. Кам'яниця Шольц-Вольфовичів. Збудована в 70-х роках XVI ст. у стилі німецького Відродження. На розі — скульптурна група "Хрещення Ісуса Христа". Фасади прикрашені скульптурними масками, іноді шаржованими. На Ринок виходять три вікна — за законом, який не могло зламати навіть багатство купців Шольц-Вольфовичів, найзаможнішої родини Львова. Три вікна — це бічний фасад, а від пл. Катедральної будинок займає 2/3 довжини кварталу.
І було кому тут мешкати — Вольф Шольц мав 12 синів і 12 дочок (від однієї дружини); 25 тис. червінців у дзвінкій монеті залишив він їм у спадщину, не враховуючи земель, будинків, крамниць, товарів, рухомого майна.
Шольц-Вольфовичі — одна з гілок могутнього клану Шольців. Засновниками його були згаданий уже купець Вольф Шольц і його брати Лкуб та Ян. На Ринку Шольцам належало кілька кам'яниць.
Будинок № 24. Споруджений у XVI ст. Належав Шольцам і називався Гібльовським, а потім, коли Антоніо Массарі одержав його у віно за дружиною, став зватися Массарівським. В пам'ять про А. Массарі в XX ст. на сходах було вміщено зображення крилатого лева. У другій половині XVII ст. будинок перейшов у власність радника Ґордона, шотландця за походженням (прийняв міське право 1665 р.). У 1707 р. тут тричі зупинявся російський цар Петро І, коли приїжджав до Львова на переговори з польською шляхтою.
На початку XX ст. будинок був реконструйований: додали четвертий поверх, на аттику встановили барельєф (автор 3. Курчинський). У 1946 р. будинок переданий Історичному музею. Нині тут розміщуються відділи археології та історії середньовіччя.
Перебудови змінили внутрішній вигляд будинку. Але за не багатьма фрагментами, які залишилися на першому поверсі, можна дійти висновку, що він був дуже гарним. У пивниці збереглися залишки гіпокауста.
Будинок № 25. Кам'яниця Якубшольцівська, споруджена у другій половині XVI ст., належала Якубу Шольцу. Двір мав арки, над якими нависали балкони (кам'яні консолі втрачені у 2000 р. під час перебудови). У 1759-1766 рр. будинок належав українському граверу і друкареві І. Филиповичу, авторові перших українських екслібрисів.
Будинок № 26. Кам'яниця Яншольцівська. Збудована в другій половині XVI ст. Була власністю Яна Шольца. Перебудована в 1743-1744 рр. Я. Лельовським.
Будинок № 27. Кам'яниця Фаурбахівська. Збудована вроцлав'янином А. Фаурбахом у другій половині XVI ст. тут мешкав С. Кушевич, польський історик і політичний діяч XVII ст., автор "Листів зі Львова", важливого джерела з історії Хмельниччини 1648-1655рр.
Будинок № 28. Споруджений на початку XVII ст. львівським райцею, доктором медицини Павлом Домініком Гепнером, який оселився в ньому 1610 р. До нас будинок, споруджений на початку XVII ст., дійшов у майже незміненому вигляді, тільки 1765 р. додали контрфорси. На фасаді вирізьблені латинські вислови моралізаторського змісту. У будинку, що стояв на цьому місці раніше, провів ніч перед стратою Іван Підкова, один із керівників запорізького козацтва, молдавський господар, національний герой українського і молдавського народів.
Іван Підкова одержав таке прізвисько на Січі за надзвичайну фізичну силу — він ламав руками підкови. Сучасники розповідали, що цей богатир натиском пальця заганяв цвях у дубову дошку. Але не лише сила була причиною його популярності. Іван Підкова не тільки був козацьким вождем, а й об'єднав сили Запорізької Січі та Молдавії у боротьбі проти турецької навали. Туреччина пред'явила польському королеві Стефану Баторію ультиматум: голова Підкови або війна. А Польща на той час перебувала у стані війни з Росією. І Стефан Баторій, відстоюючи інтереси польської шляхти, вирішив не загострювати відносин з Туреччиною. Б Немирові Івана Підкову по-зрадницьки схопили, привезли до Львова і 16 червня 1578 р. стратили на пл. Ринок.
Очевидці розповідають, що ешафот був застелений соломою. Коли Підкова побачив це, він запитав: "Невже я не заслужив у Польщі більшого?". Солому замінили килимом. Другий килим був простелений від дверей будинку до ешафоту, і по ньому Іван Підкова пішов у свою останню путь... Після страти львів'яни українці забрали його тіло, засипали домовину білими трояндами і з великими почестями поховали у дворі Успенської церкви. За деякий час бойові товариші перевезли тіло Івана Підкови у Канів.
Польща дорого заплатила за смерть героя. Адже на півдні замість дружньої Молдавської держави тепер був ворог, васал Туреччини. Це були відкриті ворота для татарських набігів. А через кілька десятків років — у XVII ст. — Молдавія стала плацдармом для наступу Туреччини на Польщу й Україну.
Будинок № 29. Є будинки, перед якими мимоволі схиляєш голову, бо це пам'ятники історії України — нерідко трагічної, але завжди величної.
Ділянка, на якій стоїть будинок, склалася з двох ділянок. Одну з них займала кам'яниця патриціїв Кампіанів, другу — будинок С. Дибовицького. З 1765 р. обидві ділянки належали комендантові Львова Ф. Коритовському. Він купив землю, але на будівництво нової оселі не мав грошей. Прибутки коменданта Львова у зубожілій на той час Польщі були дуже малими.
У 1768 р. на Правобережжі спалахнув могутній народний рух — Коліївщина. Повстання було жорстоко придушене, 400 полонених гайдамаків прислали на страту до Львова. Страту повинен був провести Ф. Коритовський, який розсудив, що стратити 400 людей завжди можна встигнути. Таж 400 міцних чоловіків — це безплатна робоча сила, хай працюють. І засуджені до страти звели чудовий будинок. Закінчений він був у 1770 р. Після цього гайдамаків стратили: частину — у Львові, на горі Страт, а частину — по містечках Галичини, після жорстоких катувань. Цікаво, що 1769 р. Ф. Коритовський очолив оборону міста від барських конфедератів, проти яких боролися за рік перед тим гайдамаки. Історичний парадокс!
У 1803 р. будинок став власністю швейцарця Д. Андріоллі. У 1825 р. він відкрив у дворі першу у Львові кондитерську. У 1850 р. тут, у крамниці А. Федоровського продавалися поштові марки, оскільки поштових відділень у місті ще не було. А поштові марки тоді були новиною.
Будинок має прохід з Ринку на вул. Театральну — пасаж. Тому і вживалася назва "Пасаж Андріоллі". Мабуть, він виник на місці проїзду між кам'яницями Дибовичівською і Цетнерівською (нині вул. Театральна, 10), який існував ще в 1718р.
Будинок № ЗО. Споруджений у 1772 р. заступником судді А. Добруцьким на місці кам'яниці XVI ст. А та належала Я кубу Регулі й називалася Регулінською. Пізніше власницями стали його дочки ("Якубусовята"), і кам'яниця стала називатися Якубусівською.
У другій чверті XVII ст. тут мешкала Ядвішка Лушковська, дочка збіднілого купця. У 1634 р. до Львова приїхав король Бладислав IV База. Проїжджаючи через Ринок, він побачив у вікні Ядвішку — і закохався на все життя. Король забрав красуню-львів'янку до Варшави і оселив у своєму палаці, їхній син Костянтин дістав прізвище батька — База.
Кохання короля викликало подив і обурення у вищих колах. Ніхто не міг припустити, що тут мають місце глибокі людські почуття. Ні, тут щось не те! Папський нунцій і архієпископ Гнєзненський вважали, що Ядвішка Лушковська причарувала короля, і намагалися "вилікувати" кохання святою водою і аскетизмом. Але ці засоби не допомогли. І тоді було вирішено вдатися до більш рішучих заходів — одружити короля. І 1637 р. він змушений був одружитися з австрійською принцесою Цецилією Ренатою, особою дуже серйозною і побожною. Шлюб влаштовував усіх, крім Владислава.
Під час шлюбних урочистостей у Варшаві у дворі королівського замку було влаштовано цькування звірів, перегони. Покої Ядвішки знаходилися на другому поверсі, якраз над спальнею королеви. Ядвішка дивилася на змагання і весело сміялася. Королева поцікавилася, хто ця особа, їй негайно пояснили — і з подробицями. На вимогу королеви Ядвішку переселили до Уяздовського палацу. Але оскільки цей захід нічого не дав, то королівську фаворитку вирішено було видати заміж. І видали — за шляхтича Яна Биписького, який дістав Мерецьке староство у Питві, неподалік від Тракая. У цих місцях — чудове полювання, а король був пристрасним мисливцем і часто їздив у Мереч, де жив по кілька місяців...
Король овдовів, одружився вдруге, але своє кохання не зрадив. На руках у Ядвішки він і помер у Меречі в квітні 1648 р.
Вона залишилася на самоті, оточена загальною ненавистю, і подальша доля львівської красуні невідома.
Б 1892-1900 рр. в будинку містилося Політехнічне товариство і редакція його журналу "Часопісмо технічне".
На початку XX ст. тут знаходився магазин рукавичок Яка Цірока. Вхід вказував лицар натуральної величини. Він стояв у скляній шафі, був одягнений у пів-обладунок, лосини, шолом з чорним пером, у руці тримав шпагу. Нічого не скажеш, у Львові вміли робити рекламу.
У 30-х роках XX ст. будинок належав А. Бачевському, горілчаному фабрикантові, одному з найбагатших людей Львова.
Будинок № 31. Кам'яниця Мазанчівська. Збудована в XVI ст. Наприкінці XIX ст. вона перейшла у власність Бачевських — найбільших у Львові виробників горілки. Будинок впадає у вічі своїм незвичним виглядом. А дістав він його після реставрації 1923 р., здійсненої архітектором Б. Віктором і скульптором 3. Курчинським у стилі стилізовано-декоративного модерну.
Будинок № 32. На ділянці, яку займав будинок у XVII — першій половині XVIII ст., стояло сім кам'яниць — чотири від Ринку і три — від вул. Шевської. У другій половині XVIII — перших роках XIX ст. на їхньому місці спорудили два нових будинки (перший від Ринку, а другий від сучасної вулиці Шевської), які наприкінці XIX ст. перейшли у власність родини Ціпперів. У будинку, зведеному на їхнє замовлення у 1912 р. (проект Є. Жиховича та М. Пужецького), розмістився перший у Львові універмаг— "будинок Ціпперів". У 70-х роках XX ст. будинок був ґрунтовно перероблений, але універмаг є тут і зараз.
Будинок № 33. Кам'яницею на початку 30-х років XVII ст. володів міщанин Лончич, аз 1637 р. — аптекар Ян Кільяніста, тому вона і називалася Кільяніщинською. Сучасного (або майже сучасного) вигляду будинок набув у першій половині XVIII ст., коли був перебудований за проектом уславленого архітектора Б. Меретина. Перебудовувався і пізніше, у XX ст, Наприклад, у 1910 р. вхідні двері були розташовані не там, де зараз, а майже на розі, на місці нинішнього вікна.
З давніх-давен перший поверх використовувався для кав'ярні. Після чергової реконструкції кав'ярня мала назву "На Ринку". Зараз тут ресторан "Ольмар" з входом із вул. Краківської. Але заклад має неофіційну назву — "Кентавр", оскільки бічну стіну, від вул. Краківської, прикрашає зображення кентавра з пивним кухлем у руці.
Будинок № 36. Споруджений у
1778-1781 рр. архітектором П.-Д. Гібо на місці кам'яниці XVII ст. Наприкінці XVIII ст. тут мешкав князь Юзеф Понятовський (1763-1813), видатний польський політичний і військовий діяч, маршал Наполеона І, національний герой Польщі. З початку XX ст. тут містилася крамниця "Народної торгівлі", українського Крайового споживчого союзу, заснованого Б. Нагірним у 1883 р.
Будинок № 38. Кам'яниця Вільчківська, зведена у XVII ст. Кілька років тому будинок об'єднали з будинком № 37 і створили оглядовий зал Будинку моделей. Під час реставрації в підвалах були відкриті чудові розписи. Над дверима з'явилася емблема цеху кравців — ножиці.
Будинок № 39. Кам'яниця Толлочківська. Була споруджена у XVII ст. У 1656-1657 та 1660-1663 рр. тут знаходився королівський монетний двір. У 1783 р. у будинку мешкав видатний український художник С. Строїнський.
Будинок № 40. Кам'яниця Зухоровичівська, споруджена у XVII ст. У другій половині XVIII ст. належала монастирю св. Онуфрія. У 1773 р. на замовлення члена Ставропігії королівського поштмейстера Антона Дейми була перебудована і прикрашена фігурами атлантів.
Будинок № 41. Кам'яниця Гренцівська, або Карвівська. Б ХVІІ-ХVІІІ ст. тут містилася господа одного з найбагатших у Львові цехів — ювелірів. Наприкінці XIX ст. будинок належав вірменській родині Варончів. Тут мешкав відомий львівський скульптор Т.Баронч.
Будинок № 45. Споруджений у 1803 р. шляхом з'єднання кам'яниць Кудличівської і "Під оленем", збудованих на початкуXVII ст. Тому він і має шість вікон по фасаду, хоча шляхті не належав.
На початку XX ст. тут містилася фабрика фірми "Фредєрік Шубут і К°" — єдина на той час у Галичині фабрика свічок та воскових виробів. Бона випускала воскову пасту для натирання підлоги (п'ять кольорів!). Фірма була заснована 1789 р. У 1851 р. ЇЇ зобов'язали постачати місту свічки для освітлення вулиць. Торгувала вона також чаєм, кавою, какао, ромом, французьким та угорським коньяком. Своєрідною рекламою їй служила фігура китайця, який стояв у вітрині.
У 30-х роках XX ст. тут був ресторан М.Л.Атласа. Його рекламою служила книжечка з дружніми шаржами на основний контингент відвідувачів — художників і поетів, з додатком ущипливого чотиривірша, містила вона також досить цікаві правила для гостей (наприклад, "клієнт, який розплатиться готівкою, дістає 100 % знижки").
за матеріалами http://ourlviv.il.if.ua/
|
