|
Після завоювання Львова польським королем Казимиром III Великим у 1349 р. центр міста, який тоді знаходився на сучасній пл. Старий Ринок, було перенесено південніше.
Будівництво нових кварталів король доручив ремісникам, запрошеним з Німеччини. Німці будували за звичним для себе зразком: центральна площа, оточена житловими кварталами, лінія укріплень. Площа дістала назву Рінґ (кільце, замкнений простір). У місцевій вимові це слово трансформувалося у "Ринок". Отже, площа дала назву базару, а не навпаки.
Упродовж багатьох століть пл. Ринок була центром усього життя Львова — економічного, політичного, культурного. Тут вирував базар, який відвідували перси і англійці, турки і голландці, росіяни і французи. На площі розміщалося міське управління, виконувалися судові вироки, влаштовувалися різноманітні урочистості, вистави, процесії.
Базар на пл. Ринок існував до 1944 р. Але в XIX — XX ст. тут торгували тільки продуктами рільництва — овочами, фруктами, молочними продуктами, а також квітами.
Не було, мабуть, події в історії середньовічного Львова, не пов'язаної з Ринком. У 1410р. сюди привезли 52 бойових прапори Тевтонського ордену, захоплених як трофей у битві під Грюнвальдом. На Ринку їх кинули в багно — за старим звичаєм переможців. Бачив Ринок і російське посольство, яке тут наприкінці XVII ст. підписало Бічний мир, і Петра І, і героїв-гайдамаків.
Середньовічний Львів — місто гострих соціальних конфліктів. Ринок нерідко ставав місцем виступів львівської бідноти проти високих податків і сваволі міської верхівки. Виступи ці жорстоко придушувалися.
У 1848 р. стара площа стала центром революційних подій. Вона 2 листопада була зайнята ремісниками і студентами, які спорудили на Ринку барикади. За наказом австрійського генерала Гамерштейна площу піддали артилерійському бомбардуванню, і повстання було жорстоко придушене.
У 1944 р. пл. Ринок стала місцем жорстоких боїв з фашистськими окупантами.
І сьогодні стара площа зберігає значення історичного центру міста. Тут знаходяться міська Рада, музеї. Пам'ятки старовини приваблюють численних туристів. У грудні 1998 р. рішенням сесії ЮНЕСКО середмістя Львова занесено до списку Світової Спадщини.
Львівська пл. Ринок — рідкісне явище в містобудуванні, її вирізняють дві особливості. Перша з них полягає у тому, що від площі відходять вісім вулиць. Це трапляється дуже рідко — переважно від середньовічних площ, подібних до Ринку, відходить дві-чотири вулиці. Друга особливість — так звані серед-ринкові кам'яниці. Так, на площі, на тому місці з північного і східного боків ратуші, де зараз знаходяться газони, стояло 11 кам'яниць, які утворювали три вулиці.
Упродовж сторіч Ринок був місцем, де селилася міська верхівка. Цілком зрозуміло, — визначальну роль у житті міста відігравали купці, котрим треба було мешкати якомога ближче до місця своїх торговельних інтересів. Крім цього, мешкати на Ринку вважалося престижно.
Вже в XIV ст. у Львові діяло правило, згідно з яким представники не шляхетських станів — купці, ремісники, лікарі — мали право споруджувати на Ринку будинки не більше ніж з трьома вікнами по фасаду. Кожне вікно могло бути використане під крамницю, майстерню або просто для реклами. Саме тому й дотримувалися принципу рівних можливостей, щоб ніхто не мав переваги. Виняток робили лише для шляхти і духовенства, котрі не мали права займатися ремеслом і торгівлею. Бони могли ставити будинки з шістьма вікнами.
На Ринку можна побачити кам'яниці в чотири і п'ять вікон — це пізніші (ХVІІІ-ХІХ ст.) переробки, коли правило "рівних можливостей" втратило свій економічний сенс.
У другій половині XVI ст. до Львова прийшов новий архітектурний стиль — Відродження.
Львівські патриції замовляли проекти будинків іноземним зодчим, переважно італійцям. Кожен будинок споруджувався за індивідуальним проектом, відрізнявся від інших, що було своєрідною рекламою. Так, протягом ХVІ-ХVІІ ст. утворився унікальний ансамбль житлових будинків пл. Ринок — єдиний в Україні. Ці будинки й досі використовуються за прямим призначенням, тобто для житла.
Кожен будинок Ринку мав не тільки неповторне архітектурне обличчя, а й власний колір. Ця львівська поліхромія була знищена за наказом австрійських властей у XIX ст. Усі будинки пофарбували в однаковий сірий колір, і тільки на початку 80-х років XX ст. завдяки копіткій праці співробітників історико-архітектурного заповідника поліхромію вдалося відновити.
У ХVІІІ-ХХ ст. усі будинки тією чи іншою мірою перебудували. Додавалися нові поверхи, змінювалися внутрішнє планування, розташування вікон і дверей, з'явилися зовнішні балкони. Але переважно будинки площі зберігають свій первісний вигляд.
Не секрет, що однією з найболючіших проблем сучасного Львова є водопостачання. І проблема ця існує для мешканців міста вже понад 600 років. Незважаючи на те що середмістя Львова "стоїть на воді" (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в 1407 р. згадується перший водогін, яким надходила вода з джерел, розташованих за межами міста.
Спорудження водогону завжди було складною і дорогою справою. Мабуть, львів'яни мали всі підстави бути незадоволеними водою середмістя, якщо вони вдалися до будівництва водогону. Річ у тім, що ця вода була непридатна до вживання.
Кількість водогонів поступово зростала — наприкінці XVIII ст. їх було 16. Але й досі ми не знаємо всіх джерел, якими вони живилися. З міркувань військової безпеки місцезнаходження джерел тримали у суворій таємниці.
На східному боці площі знаходився водорозподільний пункт. Це була водойма "Мелюзіна" — від величезної бронзової статуї німфи Мелюзіни, котра прикрашала її. До водойми сходилися водогони, а звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки.
Але місто росло, однієї водойми було замало. У 1697 р. на південно-західному розі площі спорудили ще одну, її назвали "Нептун" — від дерев'яної статуї бога морів, якою вона була прикрашена.
Третя водойма була споруджена в 1744 р. на південно-східному розі площі (нині фонтан "Діана").
Не слід забувати, що цією водою в середньовічному Львові могли користуватися далеко не всі бажаючі, а лише ті, хто мав змогу заплатити за прокладення водогону до власного будинку. Таких будинків у другій половині XVIII ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживала воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій.
У 1793 р. на Ринку було споруджено чотири фонтани — по одному на кожному розі площі. При будівництві двох із них (нині "Нептун" і "Діана") використали вже згадані водойми. Кожен фонтан має восьмигранну чашу, яка знаходиться в центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші — статуя персонажа античної міфології: бог морів Нептун, його дружина Амфітрита, богиня полювання Діана і герой Адоніс. Автором статуй був відомий львівський скульптор Гартман Вітвер.
На західному боці площі, де зараз квітник, знаходилося місце страти. Тут ще з 1425 р. стояв так званий "стовп ганьби" — спершу дерев'яний, а потім — кам'яний. Це була чотиригранна колона заввишки 2,64 м, увінчана скульптурною групою — богиня правосуддя Феміда і кат, спиною до спини. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця, до них приковували, виставляючи "на ганьбу", злочинців, котрі не підлягали кримінальному суду—дрібних злодюжок, п'яниць, хуліганів.
Для виконання смертних вироків біля стовпа споруджували ешафот. Смертю тут звичайно карали тільки дворян. На цьому місці були страчені молдавські господарі Томша (1564 р.) і Янкула (1582 р.), а 16 червня 1578 р. — національний герой українського і молдавського народів, один з керівників запорізького козацтва Іван Підкова.
Стовп дуже постраждав під час падіння вежі ратуші 1826 р. Нині рештки стовпа зберігаються у Львівському історичному музеї.
"Стовп ганьби" не був єдиним місцем покарання. У 1594 р. до стіни однієї з серед-ринкових кам'яниць прикріпили довгий ланцюг з обручем. У цей обруч заковували сварливих жінок.
Людей не шляхетського стану страчували за містом — на роздоріжжі поблизу собору св. Юра та на горі Страт (по вул. Клепарівській).
За твердженням відомого німецького мандрівника XVI ст. Ґруневеґа, на Ринку були найширші у всій Європі тротуари — ними могли йти назустріч одна одній аж... дві пари. Але сама площа не мала бруківки. Розповідають, що коли австрійський імператор Йосиф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, на Ринку загрузла в багні. Імператора винесли на руках, а карету витягали волами.
Упорядковувати площу почали тільки наприкінці XVIII ст. — замостили, поставили фонтани.
Ринок, як і все середмістя, дуже слабо освітлювався вночі. У XVIII ст. з'явилися перші ліхтарі, і люди, що їх обслуговували, — ліхтарники. Ліхтарі мали тригранну форму і прикріплювалися до стін будинків. Горіла в них олія. Стояти під таким ліхтарем було небезпечно, бо краплі гарячої олії могли обпекти, пошкодити одяг.
У 1858 р. у Львові став до ладу газовий завод (зараз ВАТ "Львівський завод газової апаратури"). Його продукція — газ — вживалася для освітлення вулиць і будинків. Передусім газове освітлення було запроваджене на Ринку. Це видовище було напрочуд гарним — адже газ світився блакитним полум'ям, і коли ввечері загорялися ліхтарі, то здавалося, ніби місто купається у блакитному сяйві.
Газове освітлення замінили електричним у 1952 р. А в 1976 р. під час реконструкції Ринку газові ліхтарі, які не діяли майже 25 років, переробили на електричні.
У 1894 р. через Ринок пройшла перша колія електричного трамваю.
Ринок 21 вересня 1986 р. став центром великої святкової театралізованої вистави, присвяченої 730-й річниці міста. З того часу це свято стало традиційним.
Площа Ринок введена у систему історико-архітектурного заповідника. Для її збереження робиться чимало.
Будинок № 1. Львівська ратуша, будинок міськради, серце міста. Слово «ратуша» походить від німецького «Rathaus» — будинок ради.
Як уже згадувалось, у 1356 р. Львів дістав самоуправління за магдебурзьким правом. Обов'язковою складовою частиною самоуправління була наявність виборних керівних органів — ради і суду, які об'єднувались у магістрат. Тому побудову першої ратуші, очевидно, слід датувати кінцем 50-х — початком 60-х років XIV ст. Все, що нам відомо про неї, це те, що вона була дерев'яною і згоріла у 1581 р. При цьому загинули всі міські документи — велика втрата для історії не тільки Львова.
За деякий час ратушу відновили. У 1404 р. на ній встановили годинник, що свідчило про багатство міста. У 1489-1491 рр. ратуша була реконструйована.
Значно більшу реставрацію провели у 1617-1619 рр. за розпорядженням бургомістра М. Кампіана і його коштом. Була вона настільки ґрунтовною, що наслідком її став третій варіант ратуші. Стару вежу частково знесли, її залишок утворив цоколь, на якому було встановлено нову вежу — восьмигранну, з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, на якому постійно перебував сторож. Балкон спирався на 20 консолей, вісім з яких мали вигляд левів, причому в лапах у кожного — щит із ґмерком (родинною емблемою) члена міської Ради.
Висота вежі дорівнювала 58 м. На її шпилі знаходився залізний флюгер у вигляді лева (герб Львова). Після того як місто у 1672 р. витримало облогу турків, лева позолотили. Над флюгером були закріплені металева куля і зображення орла — герба Польщі. Стіни оздоблювали кам'яні рельєфи. Біля входу на високому стовпі стояла кам'яна фігура лева.
Зала засідань Ради була завішана портретами королів і полководців у рамах з гербом міста. Інтер'єр прикрашали дорогі килими. Згідно з законом, торгівля між іноземними купцями у Львові могла вестися тільки через перекладача, який водночас виконував (звичайно, таємно) функції розвідника і контррозвідника. Існував і інший закон, точніше, звичай, згідно з яким кожен перекладач повинен був щороку дарувати Раді один-два килими. Якість килима була своєрідним показником кваліфікації перекладача. Зі свого боку, купці, теж зацікавлені у підтриманні добрих стосунків з містом, намагалися дібрати якнайкращий подарунок для перекладача. Так поступово виникла уславлена львівська колекція килимів — індійських, перських, узбецьких. Вона належала Раді і називалася консулярною (консул — член Ради). До наших днів ця колекція не дійшла — мабуть, ЇЇ захопили шведи в 1704 р. За іншими даними, у 1696 р. вона була заставлена і з застави не повернулася.
Поряд із залою засідань знаходилася скарбниця із найціннішим майном Львова — документами щодо його привілеїв. Були часи, коли тут зберігалися корона і скіпетр польських королів і державна казна.
Ратуша будувалася за проектом вроцлавського архітектора А. Вемера. За наказом бургомістра М. Кампіана на будівництві використовували в'язнів ратушних тюрем. У Львівському історичному музеї зберігається рельєф з вежі ратуші, який зображує гребців на галері. Точне значення його невідоме, але львів'яни твердили, що це символ каторжної праці львівської молоді на будівництві ратуші.
У самій вежі було дві тюрми: "Над скарбницею" та "За ґратою". Під вежею знаходилися три тюрми — "Доротка", "Під ангелом" і "Татарня". Це були ями, викопані у землі. Світла там практично не було, зате води — аж занадто. Ґрунтові води часто затоплювали в'язниці. Арештанти "підсолоджували" життя пияцтвом. Бургомістр М. Кампіан стверджував, що це не в'язниці, а шинки, де зранку повно горілки, а звечора — меду. Дотримання порядку у в'язницях покладалося на міську сторожу — ціпаків.
Господарі ратуші — члени міської Ради і суду — були представниками найбагатших верств населення міста і всю діяльність підпорядковували їх інтересам. Про це красномовно свідчить і факт, що в руках 1% населення міста було зосереджено 70% міських багатств. Зрозуміло, що простій людині домагатися справедливості в магістраті було марною справою.
З діяльністю міського суду пов'язана похмура легенда. Одного разу на смерть було засуджено невинну людину. І з того часу перед виконанням несправедливого вироку коридорами ратуші літає чорна труна. Легенда, скажете ви. Але на першій сторінці книги судових вироків львівського суду є коротка фраза: "Пам'ятай про чорну труну". І хто скаже, як відокремити легенду від дійсного факту? Можливо, в її основу покладено дійсний випадок, коли в ратушу, на знак протесту проти несправедливого вироку, підкинули труну. Для марновірних людей середньовіччя це означало дуже багато. Смерть та її атрибутика були оточені забобонним жахом, і труна могла не на жарт налякати членів суду.
З часом до цоколя ратуші були зроблені численні прибудови господарського призначення, їх стали розбирати, причому робили це з таким завзяттям, що пошкодили цоколь. У ньому утворилася тріщина. Це стало причиною того, що 14 липня 1826 р. вежа ратуші завалилася. При цьому загинуло восьмеро осіб. Цікаво те, що незважаючи на явний аварійний стан вежі, спеціальна комісія вирішила: з ремонтом можна почекати. За іронією долі, вежа завалилася якраз під час складання офіційного акта. Комісія ледь встигла вискочити, а акт, цей справжній пам'ятник бюрократизму, зараз зберігається у Центральному державному історичному архіві у Львові.
Закладення нового будинку ратуші відбулося через рік з великою урочистістю, в присутності губернатора і архієпископа. Будівництво тривало протягом 1830-1835 рр. Авторами проекту були архітектори Ю. Маркль, Ф. Трешер, А. Бондрашка. Стиль — віденський класицизм.
Нова ратуша за розмірами значно перевищувала стару. Для її будівництва довелося не тільки розібрати руїни, а й знести усі серед-ринкові кам'яниці.
Деякі фрагменти старої будівлі вирішено було зберегти. У Львівському історичному музеї знаходяться флюгер і згаданий кам'яний рельєф із зображенням галери. У металевій кулі над флюгером були знайдені львівські монети XIV ст., про саме існування яких до того часу не було нічого відомо; вони також зберігаються в історичному музеї. Фігура лева, що стояла на стовпі біля входу, зараз знаходиться на Високому Замку. З восьми консолей балкона, що мали ґмерки, збереглося п'ять. Дві з них стоять на вул. Коперніка, дві — біля штучної печери на Високому Замку, а одна зберігається у Львівській картинній галереї.
І от будівництво завершилось. Коштувало воно 500 тис. крон — сума на ті часи астрономічна. У 156 кімнатах і дев'яти залах розмістилися, крім магістрату, школи, ощадна каса, міський архів та інші установи.
Вежа піднялася на висоту 65 м. У той час вона мала купольне завершення. Не забули і про годинник — його виготовили в майстерні Віденської політехніки.
Під час придушення повстання 2 листопада 1848 р. ратушу підпалили бойовою ракетою. Загорілася вежа, і через деякий час купол провалився всередину.
Будинок було відновлено у 1851 р. Ремонт верху коштував 100 тис. крон. Купольне завершення замінили зубчастим, подібним до завершення середньовічних веж. У 1852 р. на вежі встановили новий годинник. У 1883 р. ратушу з'єднали першим у Львові телефонним зв'язком з деякими установами і пожежною командою.
У ратуші засідав магістрат, тут жив президент міста.
1 листопада 1918 р. сотник Степан Паньківський підняв над ратушею синьо-жовтий прапор ЗУНР. З цього часу стало традицією вивішувати державний прапор на вежі ратуші. До цього такої традиції не існувало. На вежі встановлювалося зображення емблеми держави — одноголовий польський орел, потім двоголовий австрійський.
Під час боїв за звільнення міста від гітлерівських окупантів 23 липня 1944 р. танкіст Олександр Марченко встановив на вежі ратуші червоний прапор.
Синьо-жовтий прапор України знову замайорів над ратушею З квітня 1990 р. Як і раніше, тут розміщується міська Рада.
Будинок № 2. До 1871 р. у Львові не було порядкової нумерації будинків. Бони мали номер земельної ділянки або називалися за прізвищем власника.
Будинок, який стояв на цьому місці у другій половині XVI ст., називався Мордохаївським. У 1589 р. аптекар Ярош Бедельський поставив той, що стоїть зараз. Цікава особливість — фасад кожного поверху має інший малюнок рустування, і за системою оформлення він єдиний на Ринку. Називався будинком Бедельського, а з 1634 р. перейшов у власність італійця Роберто Бандінеллі і ще у XVIII ст. називався Робертівським, або (рідше) Бандінеллі.
Р. Бандінеллі в 1629 р. удосконалив пошту, організовану італійцем Д. Монтелуппі. У будинку розмістилася його поштова контора. Декретом від 4 березня 1629 р. король Сигізмунд III База надав Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти і титул "королівського пост-магістра". Щосуботи вирушали поштові кур'єри на Ґданськ через Замостя-Люблін-Варшаву-Торунь і на Краків через Ярослав-Ряшів-Тарнув. Кур'єрів спочатку було 21, пізніше — 12.
Ці послуги коштували дуже дороги. За перевезення півлота вантажу (тобто 6,3 г) до Замостя платили 1,5 гроша, до Любліна — 2, до Варшави і Кракова — 3, до Ґданська — 6 грошів. Для порівняння зазначимо, щоденна платня висококваліфікованого ремісника в той час становила трохи більше 5 грошів. А папір був тоді важким, аркуш важив чимало. Тому львівська Рада, бажаючи зекономити на поштових витратах, стала відправляти пошту з власними гінцями, що було порушенням угоди. Р. Бандінеллі вклав у справу 1500 злотих, і дії Ради розорили його — через кілька років контора закрилася.
У 1737-1739 рр. будинок був реставрований, про що свідчить напис на бічному фасаді. То була навіть не реставрація, а перебудова, оскільки головний вхід перенесли на вул. Домініканську (нині Ставропігійська).
У XIX ст. тут містилася заснована 1796 р. книгарня К. Більда, своєрідний клуб львівської інтелігенції. Тут же в цей час мешкав відомий польський поет К. Уєйський.
Будинок № 3. Ділянка і будинок, який стояв на ній, уже в другій половині XVI ст. належали патриціям Більчкам. Кам'яниця звалася Вільчківською.
У 1580 р. у Львові стався кривавий скандал, героїнею якого була 18-річна красуня Ганна Більчек, єдина спадкоємиця майна родини. Претендентів на її руку (і посаг) не бракувало. Особливо ж її домагалися поляк П. Єльонек і флорентієць Урбан делла Ріпа Убальдіні. І якщо неодруженого італійця можна було зрозуміти, то одруженого поляка, який до того ж мав двійко дітей, зрозуміти важко. Так от, усі троє були на весіллі у будинку Ганни Лонцької. Коли почалися танці, обидва зальотники наввипередки кинулися запрошувати Більчеківну. Хто збагне дівоче серце! Та віддала перевагу італійцеві. Єльонек образився і дав суперникові ляпаса. Суперник теж образився і відповів ударом кинджала, який виявився смертельним. Убивця був одразу заарештований, жертва в на явності, свідків повно, смертельний вирок гарантований, можна страчувати... Але здійснити вирок виявилося не так легко. По-перше, Убальдіні був родичем папи римського Григорія XIII, що відповідно вплинуло на суддів. По-друге, за нього заступилася дуже впливова італійська колонія Львова. По-третє... Оце "по-третє", мабуть, стало вирішальним фактором. У справу втрутилося львівське жіноцтво. Як згадували сучасники, дружини суддів не давали чоловікам спокою ні вдень, ні вночі. Ще б пак, таке кохання! Таке романтичне вбивство! Те, що загинула людина, якось випадало з поля зору. Та й Єльонек на смертному одрі визнав себе винним і просив не карати вбивцю. І не покарали!
Убальдіні одружився з Ганною, але мешкав на сусідній вулиці Божого Тіла (нині вул. Ставропігійській), а пізніше на вул. Краківській.
У 1713 р. кам'яниця перейшла до магната Станіслава Матіаса Жевуського. Це дуже симптоматично — 50 років до цього така купівля була практично неможлива, бо Львів дуже не охоче давав згоду на придбання земельних ділянок у місті-шляхті та духовенству, Жевуські володіли кам'яницею до -1823 р. У цей час вона й набула сучасного вигляду. На замовлення Ф. Жевуської архітектор –Полейовський перебудував старий будинок, додавши третій поверх, також було перероблено та архітектурно оформлено балкони.
Будинок № 4. Унікальна пам'ятка архітектури XVI—XVII ст., яка не має аналогів не тільки у Львові, а, мабуть, і у всій Європі. Будинок має своє ім'я — "Чорна кам'яниця".
Перший будинок на цій ділянці споруджений на початку 20-х років XVI ст. Власники ділянки часто мінялися, причому іноді вона водночас належала кільком особам. У 1588 р. одноосібним володарем став Томмазо ді Альберті. Цей рік вважається датою початку будівництва "Чорної кам'яниці". Питання про автора проекту до кінця не з'ясоване. Ним міг бути П. Красовський, а також Павло Римлянин і Петро з Барбони.
Томмазо ді Альберті помер у 1589 р., не докінчивши будівництва. У 1596 р. власником стає аптекар Ян Лоренцович, котрий відкрив тут аптеку. Його онука вийшла заміж за лікаря Мартина Никанора Анчевського. У 1645 р. будинок перейшов у власність останнього. У 1675-1677 рр. на його замовлення архітектор М. Градовський прикрасив будинок аттиком і скульптурою на фасаді.
У 1926 р. будинок був куплений містом, а через три роки у ньому відкрили музей історії Львова.
Нині тут міститься відділ нової та новітньої історії Львівського історичного музею.
Зауважимо, що старі назви зберігалися протягом десятків років. Так, описуваний будинок звався Лоренцовичівським ще в 1703р.
|
