Три могутні велетенські дуби -- чи не
найстаріші дерева у нашому місті. Їх вік -- більше ніж три століття. А
ростуть вони у найстарішому в Україні парку, парку імені Івана Франка.
Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше
ця земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий
львівський міщанин Ян Шольц-Вольфович заклав тут парк, витративши на
його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав свою доньку заміж за
італійця Антоніо Массарі, посла Венеційської республіки у Львові, і
парк перейшов до його зятя. Массарі у свою чергу впорядкував парк на
італійський манер.
З часом цей парк перейшов у власність ордену єзуїтів разом із
сусідньою землею, яку місто віддало їм в оренду. Єзуїти збудували тут
цегельню, а потім, вже 1715 року, бровар і корчму, започаткувавши
промислове виробництво славетного львівського пива. У кінці XVIII
століття, коли було скасовано орден єзуїтів, ця територія перейшла у
власність австрійського уряду. Тоді тут були склади дерева, деколи
відбувалися ярмарки продажу вовни і промислові виставки.
Парк був занедбаний і заріс гущавиною, неначе ліс. Однак
підприємець Ян Гехт, якому австрійські власті продали його 1799 року,
поставив на місці теперішньої будівлі університету казино, а сам парк
переобладнав уже на французький манер. Він збудував тут літній театр,
де ставилися тогочасні модні вистави, влаштовував гучні забави, які
тоді називали фестинами, зі штучними вогнями і феєрверками. Гехт
запровадив тут каруселі, на алеях збудував фонтани і альтанки. Лише
одна з них, з дорійськими колонами, стилізована під античну, збереглася
до нашого часу.
1855 року парк знову перейшов у власність міста, таким чином ставши
одним із найстаріших муніципальних парків Європи. За його облаштування
взявся відомий львівський садівник Бауер. Тоді ж, півтора століття
тому, вирубали майже всі старі дерева і насадили більшість тих дерев,
якими ми милуємось і сьогодні. Їх є близько п'ятдесяти видів, але
переважають дуби, граби, липи і смереки. Наприкінці ХІХ століття
частину парку знищив потужний ураган, очевидці розповідали про сотні
великих дерев, що лежали на землі.
З цим парком пов'язана трагічна історія великого львівського
художника Артура Гротгера. Він подарував своїй нареченій Ванді Моне, як
символ їхніх заручин і як символ їхнього подальшого довгого і щасливого
життя, паросток дуба у вазоні. Але сподівання художника не збулися,
через рік він загинув. Наречена Гротгера подарувала дубок місту і його
висадили у парку десь неподалік теперішньої вулиці Соломії
Крушельницької. Нещаслива доля художника передалася і його дубові.
Невдовзі дерево засохло.
З 1919 року, після повернення польської влади, парк став називатися
іменем польського національного героя Тадеуша Костюшка, але більшість
львів'ян ще довго вперто називала його Єзуїтським городом (від
польського ogrod -- сад) або Єзуїтськими городами. Так само і зараз
більшість старших львів'ян називає його не парком імені Івана Франка, а
парком Костюшка. У міжвоєнні часи тут любив гуляти з батьком письменник
світової слави Станіслав Лем. Він згадує візочки з морозивом і чоловіка
з так званим "колом щастя", за допомогою якого можна було виграти
бляшаний портсигар або кишенькове люстерко перед входом у парк.
Вже за совєтських часів цим парком любив спацерувати видатний
львівський композитор і професор консерваторії Станіслав Людкевич. Коли
одного разу на алеї у темряві на нього напав грабіжник, професор
звертався до нападника не інакше, як "пане злодію".
У п'ятдесяті роки ХХ століття робітники спилювали з алеї парку
величезного дуба, який ось-ось мав завалитися. Трохи не допилявши, вони
пішли на обід, а повернувшись назад побачили, як величезний стовбур,
падаючи у бік тодішньої вулиці Костюшка, розчавив "Побєду" разом із її
водієм, який виявився директором одного з львівських заводів.
У сімдесяті роки минулого століття ближче до вулиці Соломії
Крушельницької стояв досить популярний серед львів'ян кінотеатр "Парк",
а трохи углиб парку -- літній ресторан "Зелений гай". Біля нього ще
чверть століття тому діти з цікавістю споглядали екзотичних птахів
павичів у невеличких вольєрах.
Роки минають, а найстаріший парк Львова і усієї України -- парк
імені Івана Франка і далі дивує нас своєю гарною і величною природою.
Місце між Пороховою вежею і середньою школою №19 на деяких сучасних
туристичних схемах позначено, як парк На валах, однак тепер знайти тут
якісь класичні ознаки парку дуже важко. Це Губернаторські вали --
другий найстаріший парк Львова.
У кінці XVIII століття тут проходило найпотужніше міське
украплення, висота довжелезних оборонних мурів сягала шести метрів.
Після приходу австрійської влади до Львова 1772 року мури розібрали, і
з усього оборонного комплексу Львова до наших часів дійшла лише
Порохова вежа, збудована 450 років тому. З цієї вежі обстрілював
Домініканський собор Лукаш Гурка, добиваючись видання з монастиря своєї
законної дружини Гальшки Острозької. Також з одного з віконечок нащадок
славного львівського роду Убальдіні стріляв у Богдана Хмельницького під
час облоги міста козаками. Куля влучила біля копит коня гетьмана.
Зараз у Пороховій вежі діє Будинок архітектора. Всередині
приміщення дуже маленькі, тому що товщина стін цієї будівлі сягає трьох
метрів.
Отже на цьому місці 1821 року губерніальний радник Райценгайм, який
походив зі села і дуже полюбляв природу, облаштував парк з
прогулянковими доріжками. Тут був великий багнистий яр, через який
перекинули підвісний міст.
Деревам біля Порохової вежі майже два століття і вони утворюють
тут, без сумніву, найтінистішу в усьому місті алею. Нашій міській владі
треба ще добре попрацювати, упорядковуючи це місце, щоби воно мало
право, як і у часи Райценгайма, зватися парком. За матеріалами гезети "Поступ"
Категорія: Історія Львова |
Переглядів: 2675 |
Добавив: lviv
| Рейтинг: 4.5/2 |
