Неподалік церкви Святого Андрія на площі
Галицькій, там, де зупинка маршруток, стоїть фонтан, і мало хто знає,
що з 1880 року він був оздоблений фігурою Світезянки, діви озера
Світезь, яка стала героїнею поеми Адама Міцкевича. Після приходу
"других совєтів", 1944 року, Світезянка, на жаль, звідси безслідно
зникла.
До 1971 року кам'яна свята на даху Домініканського собору над самим
порталом тримала в руках хрест. Після відкриття тут музею Релігії та
атеїзму хрест було вирвано з рук святої і знищено. Совєтська влада
боялася навіть скульптурного зображення хреста. Якщо знищення хреста ще
піддається якійсь безбожницькій логіці совєтського режиму, то зовсім
бездумним і варварським було зняття зі стіни міського арсеналу на
вулиці Підвальній ще порівняно недавно, 1980 року, чудових кам'яних
гербів родин Яблоновських, Собєських і Польщі, які прикрашали його
стіну. Ці герби встановили тут наприкінці 18 століття, а зараз, кажуть,
вони лежать десь у підвалі однієї з львівських церков.
Усім відомі леви біля входу до Ратуші, вирізьблені відомим
львівським скульптором Євгеном Дзиндрою спочатку 1948-го, а потім
поновлені вже 1981. А до них вхід до Ратуші оздоблювали інші леви. З
нагоди візиту австрійського імператора Франца Йосифа 1880 року
львівський скульптор Тадеуш Баронч вирізьбив левів, попередників
сучасних, а над входом до Ратуші було вміщено скульптурну групу з
алегоріями Гостинності, Мужності і Патріотизму. Алегорії з часом
зникли, так само, як і самі ці риси, притаманні нашому місту, які нам
тепер треба заново набувати.
До часів Другої світової війни від Єзуїтського костелу і до
Національного музею стояв довжелезний будинок фінансового управління --
Gmach Izby Skarbowej. За найвірогіднішою версією він згорів під час
війни і був розібраний у повоєнний час.
Нам здається, що львівський скверик між будівлею Волоської церкви
на Підвальній і церквою Святої Євхаристії (колишній Домініканський
собор), існував споконвіку, але ще сто років тому на його місці були аж
дві вулиці: Криве Коло і Зацерковна, які створювали тут неповторний
міський романтичний затишок. Це був квартал, де мешкали українці.
Наприкінці 19-го на початку 20 століття ці будинки розібрали.
1975 року у Львові започаткували перший в Україні
історико-архітектурний заповідник і тоді ж реконструювали
Бернардинський мур, що виходить на початок вулиці Личаківської, а до
того часу він виглядав зовсім інакше. У совєтські часи, у 60-і і 70-і
роки минулого століття, тут стояв великий казковий годинник з квітів,
який завжди йшов точно. А територія перед церквою Святого Андрія, де
стоять лавочки, до 1961 року була обгороджена муром, за яким буяв
старий монастирський сад ченців бернардинів.
Біля вокзалу на Персенківці стояв останній польський пам'ятник у
Львові досовєтського періоду. Величний монумент з білого мармуру 1939
року поставили тут, вшановуючи пам'ять польських вояків, які загинули
1918 року внаслідок переможного наступу українців. Пам'ятник знесли ще
до початку війни.
Багато пам'ятників совєтської епохи відійшли у небуття після краху
тоталітарної імперії. На площі Петрушевича з 1972 року стояв пам'ятник
Ярославові Галану, шалено войовничому письменникові-комуністу, авторові
памфлету "Плюю на Папу".
А на Шевській 1979 року поставили пам'ятник учасникам
антифашистської організації "Народна гвардія імені Івана Франка". Він
був відомий у народі, як "церозна печінка".
У кінці Личаківської, біля теперішньої церкви Покрови, з 1945 року
стояв найстаріший пам'ятник совєтської епохи -- танк Т-34. Наші тати і
мами часто призначали рантки "біля танка".
А на початку Київської траси стояв монумент на честь так званого
"золотого вересня" 1939 року, року загарбання Західної України
радянською імперією. Він був відомий у народі як "гільйотина".
На площі біля Стрийського парку за радянських часів, а саме з 1962
року, стояв пам'ятник російському розвіднику часів Другої світової
війни Миколі Кузнєцову. Недалеко від цього місця, навпроти будинку, де
мешкав Іван Франко, 11 лютого 1944 року Кузнєцов пострілом з пістолета
вбив віце-генерал-губернатора Галіції Бауера та начальника канцелярії
губернаторства Шнайдера. Німці жорстоко помстилися за смерть своїх
командирів, розстрілявши величезну кількість заручників-українців,
оскільки терорист вигукнув при цьому "Слава Україні", кинувши тінь на
УПА. Пам'ятник Кузнєцову єдиний, який Росія у 90-х роках забрала до
себе у Свердловську область, на батьківщину свого розвідника. Могила ж
Кузнєцова і сьогодні є у Львові на Пагорбі Слави.
Пам'ятник жертвам комуністичного режиму на площі Маркіяна
Шашкевича, біля костелу Марії Магдалини, 1999 року відкривала дружина
тодішнього президента США Білла Клінтона Гілларі. За совєтських часів
теперішня площа Маркіяна Шашкевича, на якій він стоїть, називалася
площею Мельничука, а з 1973 року до часів незалежної України тут стояв
йому пам'ятник. Хто такий Юрій Мельничук, мені дуже довго не вдавалося
з'ясувати: всі, кого я про нього питав, навіть і люди старші, знизували
плечима. Нарешті в Українській радянській енциклопедії я прочитав, що
це був "визначний радянський письменник", відомий тим, що редагував
комуністичний журналу "Жовтень" і писав статті про творчість вірних
слуг совєтського режиму Галана, Тудора і Гаврилюка. З'ясовується, що за
тоталітарних часів пам'ятник на гарній площі старовинного міста можна
було заслужити собі і таким чином.
Це все Львів австрійський, польський, совєтський, Львів, якого вже нема, але ми пам'ятатимемо, яким він був.
Категорія: Історія Львова |
Переглядів: 2470 |
Добавив: lviv
| Рейтинг: 5.0/1 |
