Вулиця ГОРОДОЦЬКА

На сьогодні це найдовша вулиця міста — близько 7,5 км. Вона склалася з трьох окремих частин, кожна з яких має свою історію.
Найстаріша частина вулиці — від пл. Торгової (саме площі, а не вулиці!) до початку вул. Т.Шевченка. В документах вона згадується під назвою "Західної вулиці проти Кракова" (1507 р.). У 1570 р. вона вже мала назву св. Анни. До кінця XVIII ст. початком вулиці служила Краківська брама. Після знесення міських укріплень вона ішла вже в сучасних межах — від Полтви, в яку тут вливався ручай Серед, або Середня, що живився з джерел Святоюрської гори.
Назва вулиці походила від костьолу св.Анни, який у капітально перебудованому вигляді стоїть на розгалуженні вулиць Городоцької і Т.Шевченка. Його історія переносить нас у XVI ст.
У Львові 1491 р. спалахнуло повстання кравецьких підмайстрів, котрі протестували проти нестерпно тяжких умов праці. Певна річ, це не було повстання у власному значенні цього слова. Підмайстри вирішили втекти зі Львова. Вночі вони перебралися через міський мур, але приблизно на тому місці, де стоїть костьол, їх наздогнала міська сторожа — ціпаки — і стала силою завертати до міста. Відбулася сутичка, в якій кількох підмайстрів було вбито. На місці сутички товариші загиблих встановили хрест, а в 1504 р. збудували невеликий дерев'яний костьол св. Анни — символу милосердя, який пізніше став цеховим костьолом кравців. Звичайно, міській владі та цеховій верхівці костьол був як сіль в оці, бо нагадував про мученицьку смерть юнаків, закликав до милосердя. Але нічого не вдієш — святиня!
У 1509 р. костьол був спалений під час молдавського нападу, але через декілька років відновлений. Вдруге його спалили в 1648 р. і відбудували 1673 р. Сучасного вигляду набув наприкінці XVIII ст.
Вулиця св. Анни входила до складу Краківського передмістя і була заселена дуже густо, переважно українцями. Забудована вона була, як звичайно на передмістях, невеликими будиночками, які потопали в зелені садів. Більшу частину населення становила біднота. Не слід забувати, що напади татар, молдаван, шляхти були повсякденним явищем, і першими від них страждали незахищені передмістя. Тому багаті воліли мешкати у середмісті, під захистом потужних укріплень. А на передмістях селилися ті, кому не було чого втрачати, крім власного життя.
Наприкінці XIX ст. вулиця змінила свій вигляд і характер. Це було пов'язано з розвитком капіталізму. Місто росло, колишнє передмістя стало центром. З'явилися багатоповерхові будинки, які майже виключно належали єврейській буржуазії. Тут панував торговий капітал. Робітники ж селилися на околицях, де будувалися підприємства.
Вулиця змінила і назву — з 1871 р. вона стала називатися Казимирівською, на честь двох королів Польщі. Але аристократична назва не змінила суто комерційного характеру вулиці. Прибуткові будинки, магазини, невеликі готелі — ось її обличчя.
Характер її не змінився і тоді, коли після розпаду Австро-Угорської імперії Львів захопила Польща. Вулиця стала своєрідною демаркаційною лінією між багатими кварталами і поселеннями бідноти.
Вулиці Шпитальна, Котлярська, Сонячна були районом, населеним робітниками. У "Бригідках" була влаштована політична в'язниця. Поряд, на невеликій вул. Яховича (нині академіка Р. Кучера) знаходилося ще одне місце ув'язнення. У цьому ж кварталі розмістилися комісаріат і казарми поліції.
Частина вулиці від розвилки до вул. І.Боберського називалася Городецькою. Назва ця виникла порівняно пізно — наприкінці XVIII ст. А спочатку (в XV ст.) вона називалася Широкою, пізніше — Краківською дорогою, якою їхали до Кракова, а ще пізніше — у XVIII ст., в період економічного занепаду Львова, — тільки до Городка. Це був перший брукований тракт у Львові.
Уже самі назви свідчать про те, що вулиця була важливою торговою артерією. Ще більше виросло її значення після відкриття у 1861 р. залізниці Львів—Перемишль. У 1879 р. по вулиці пущено кінний трамвай, в 1908-1909 рр. — електричний.
Ще на початку останньої чверті XIX ст. вул. Городоцька, особливо з правого боку, була дуже слабо забудована. Приблизно на тому місці, де зараз починається вул. Марка Вовчка, наприкінці XIX ст. знаходилися Городоцьке джерело і водоймища.
У той час залізниця підходила дуже близько до траси вулиці. Залізничні перони містилися на тому місці, де зараз розташований приміський вокзал, тут знаходився вокзал Чернівецької лінії, після відкриття головного вокзалу перетворений на товарний.
На початку XX ст. на невеликій площі, котра впритул прилягає до Городоцької і була тоді зайнята соляними складами, почалося будівництво костьолу св. Єлизавети. Це місце було вибране не випадково. Річ у тім, що першою примітною будівлею Львова, яка впадала в око приїжджій людині, був греко-католицький собор св. Юра. Костьол і повинен був його закрити.
Споруджений у неоготичному стилі, він і зараз справляє неабияке враження, особливо на приїжджих. Костьол був сильно знищений у радянський час. Зараз тут греко-католицька церква св. Ольги і св. Єлизавети.
Вулиця Городоцька закінчувалася, як уже сказано, біля нинішньої вул. І.Боберського. Тут стояла рогатка, де з селян, які їхали до міста торгувати, збирали мито.
У 1918 р. вулиця стала місцем запеклих боїв між військами ЗУНР і поляками. Польське командування складалося з кадрових офіцерів і чудово розуміло значення вул. Городоцької — єдиного шляху, котрим могла надійти збройна допомога з Польщі. Вони доклали всіх зусиль, щоб утримати цю артерію. Утримуючи Городоцьку, вокзал, аеродром, вул. Янівську (нині Т.Шевченка), поляки володіли всією західною частиною міста, мали оперативний простір. А після прибуття підкріплень з Польщі доля Львова була вирішена. Перетворення ж міста на оперативну базу поляків визначило і долю всієї польсько-української війни 1918-1919 років.
У вересні 1939 р. на Львів наступала 14-та армія гітлерівців. Німці надавали великого значення захопленню Львова. Крім суто військової сторони справи (прорив у глибокий тил польської армії), це мало ще й неабиякий психологічний ефект.
Гітлерівці 12 вересня вийшли на Городоцьку. В успіху вони сумніву не мали — весь західний кордон міста захищав один батальйон польських військ. На Городоцькій біля трамвайного парку стояв взвод, підсилений двома гарматами. Спроба гітлерівців прорватися до міста була відбита. Артилерія розстрілювала атакуючих прямою наводкою.
Третя частина вулиці — від вул. І.Боберського до межі міста — називалася Богданівкою. Назва походила від однойменного фільварку, закладеного родиною львівських вірмен Богдановичів у XVI ст. Поступово Богданівкою став називатися весь район. У 1933 р. вулиця була включена до складу Городоцької.
Цей район здавна був робітничим, тут знаходилася низка підприємств: хлібозавод "Меркурій" — нині хлібозавод № 1, завод сільськогосподарських машин (нині "Львівхімсільгоспмаш"), кілька деревообробних підприємств. Маленькі одноповерхові будиночки, вузькі немощені вулиці — все це свідчило про низький матеріальний достаток населення району. Щоправда, не всього. Тут знаходилися осені залізничників — привілейованої частини робітничого класу.
За останні десятиріччя зовнішній вигляд району докорінно змінився. Старі підприємства були повністю реконструйовані, значно розширені. На місці жалюгідних халуп виросли квартали багатоповерхових будинків з усіма вигодами, школи, нові підприємства.
Будинок № 2. Так званий Товарний будинок, споруджений у 1913 р. за проектом Ю.Пйонтковського в стилі сецесії з елементами конструктивізму.
Будинок № 17. У 1370 р. на ділянці, розташованій поряд, був костьол св. Станіслава, а безпосередньо на місці будинку — сад, у якому на початку XV ст. збудували лікарню для хворих на лепру (проказу). Так виник шпиталь св. Станіслава. Він існував майже 400 років — до кінця XVIII ст. У 1784 р. костьол був знесений, а шпиталь ліквідований. Земельна ділянка перейшла у приватну власність.
Ділянка і будинки, які стояли на ній, перекривали трасу вулиці, що створювало (і досі створює) великі незручності для руху транспорту. Ліквідувати їх не було можливості — приватна власність. У 1872 р. був розроблений проект безпосереднього з'єднання вул. Казимирівської з Фурманською. Але здійснений він не був. І зараз початок вул. Городоцької лякає водіїв трамваїв і автомобілів.
А згаданий вище будинок був споруджений у 1913 р. На першому поверсі розмістилися 13 магазинів, на другому — чотири магазини і кафе. Вище були квартири. Нині тут швейна фабрика.
Будинок № 20. Ця похмура будівля зведена в 1614 р. для жіночого монастиря св. Брігіди. У 1782 р. під час секуляризаційної реформи він був перетворений на в'язницю, яка дістала назву "Бригідки". Аж до початку Першої світової війни призначалася для кримінальних злочинців. В серпні 1914р. становище різко змінилося. Значну частину тюрми відвели для політичних в'язнів, переважно українців.
Під час квітневих подій 1936 р. біля в'язниці відбулися сутички між демонстрантами і поліцією.
Будинок № 27. У другій половині XIX ст. на цьому місці стояв будинок відомого лихваря Шаффля. Пощади боржникам лихвар не давав. 1 у Львові побутував вислів — "сидіти у Шаффля", тобто у борговій в'язниці.
У 1867 р. в будинку була аптека. Річ у тім, що в той час усі аптеки Львова були розміщені у середмісті. Відкривати їх на передмістях аптекарі відмовлялися. Цю аптеку перенесли сюди силоміць. Тут вона знаходиться і зараз.
Будинок № 33. На цьому місці до 1784 р. стояла православна Благовіщенська церква. Вперше у документах вона згадується під 1453 р. Благовіщенська церква була цеховою церквою гаптувальників. У 1542 р. при ній засноване братство, а в кінці століття — лікарня. За звичаями тих часів, при церкві було кладовище. Деякі дослідники вважають, що воно містилося навпроти, на сучасній вул. Шолом-Алейхема. З кладовищем пов'язана зворушлива історія.
Жив у Львові наприкінці XVI ст. виноторговець Мікеліні, італієць за походженням. Він закохався в українку Пелагію — і вона відповіла взаємністю. Але 1594 р. в місті спалахнула епідемія чуми, і першою її жертвою стала Пелагія. Родичі вивезли хвору за місто. Мікеліні доглядав дівчину, але в той час ліків проти страшної хвороби не було. Нещасна померла, а через деякий час помер і Мікеліні. Пелагію поховали на Благовіщенському кладовищі, а Мікеліні — на кладовищі костьолу св. Станіслава (бо католик!). Перед смертю він замовив два однакових надгробки: два серця, увінчані лавром, та вірш львівського поета: "Смерть не розлучила того, що зв'язала любов". Надгробки були знищені наприкінці XVIII ст.
Будинок № 36. У XVIII ст. ділянка, яку займає будинок, належала монахам-августинцям, а у XIX ст. — костьолу св. Анни. У 1908 р. тут був збудований Католицький дім. За задумом ініціаторів будівництва, він повинен був стати центром пропаганди католицизму, котрий водночас був би клубом, театром, місцем молитви. Наскільки вдалося цієї мети досягти — сказати важко. В усякому разі питання фінансування цієї організації було досить гострим. На нижньому поверсі деякий час продавали вино, вироблене священиками з власного винограду. Верхній поверх використовувався як театр (так званий Малий). Але театр — річ нерентабельна. І тому вже 1913р. тут відкрили кінотеатр.
У 1954 р. до Львова з Одеси перевели російський драматичний театр, а до Одеси — Львівський театр музичної комедії. Зараз тут міститься театр Західного оперативного командування.
Будинок № 38. Це праве крило будинку № 36. Здавна тут містилася школа. У 1894 р. в будинку, що стояв тоді на цьому місці, була українська Вища школа ім. М.Шашкевича, 1935-1939 рр. приватна гімназія ім. Ю.Словацького у повоєнні роки — залізнична середня школа № 2. Нині тут знаходиться середня школа № 56.
Поряд з будинком — спортмайданчик, на який виходять ворота довгої одноповерхової будівлі,
З середини другої половини XIX ст. ділянка належала армії. Спочатку вона була порожньою і використовувалася як плац для військового навчання. У 1881 р. на ній збудували манеж ім.. Віндішґреца і стайні. Пізніше, коли і Львові з'явився електричний трамвай, і колія пройшла по
Городоцькій, манеж був перебудований у трамвайне депо — оцю саму будівлю, одну з нечисленних у Львові пам'яток промислової архітектури початку XX ст. З 20-х років тут розміщуються склади.
Будинок № 40. У XVII ст. ця ділянка входила до складу Балабанівки — маєтку української родини Балабанів.
Будинок, який стоїть тут зараз, споруджений 1839 р. У ньому розмістилися казарми Фердинанда, названі так на честь імператора Австрії. Для будівництва використали частину парку св. Анни. Поряд знаходилися продовольчий склад і військовий манеж.
У листопаді 1918р. під час польсько-української війни казарми утримували українці. Спроби поляків взяти їх штурмом (з попередньою артпідготовкою) були відбиті. І тоді вирішено було підірвати будинок. Польські підривники влаштували в ресторані пані Тенєнбаум на розі вул. Породоцької і Марка Вовчка склад вибухівки, принесли туди 200 кг динаміту. Потім вони увійшли в каналізаційний канал (уздовж вул. Городоцької), перетягнули вибухівку до бічного каналу, який, на їхню думку, відходив від казарм. 18 листопада заряд підірвали. Але виявилося, що канал проходить між казармами і депо, тому результатом вибуху була лише тріщина в стіні.
Поляки зайняли казарми, залишені українцями, через кілька днів без бою. За Польщі їх назвали казармами Ю.Бема. У них розміщувався 5-й полк легкої артилерії.
Будинок № 42. З кінця XIX ст. тут були транспортні казарми, а пізніше — військові склади одягу. Будинок, який стоїть тут зараз, був зведений у 30-х роках для польських офіцерів.
Будинок № 44. Наприкінці XIX ст. на цьому місці був парк з кегельбаном, збудованим у 1879 р. Частину ділянки займав тартак. Нинішній будинок належить до початку XX ст.
Будинок № 45. Споруджений на початку XX ст., належав найбільшому домовласникові Галичини Й.Шпрехеру, який тут і мешкав. У дворі знаходилася синагога.
Незважаючи на все своє багатство, Й. Шпрехер був феноменально скупою людиною. Ходив обдертий, харчувався виключно картоплею з олією і ніколи не їздив трамваєм, бо шкодував 25 грошів на квиток.
Будинок № 50. Зведений 1886 р. У 1928-1937 рр. тут мешкав видатний український поет Б.-І. Антонич. У жовтні 1989 р. на його честь відкрита меморіальна дошка за проектом скульптора М.Посікіри та архітектора М.Федика.
Будинок № 67. Будинок, який стояв на цьому місці до початку XX ст., у 80-х роках XIX ст. належав родині Кістринів і тому називався Кістринівкою. При будинку був великий двір, де розташувався павільйон фотографа Б.Еттелеса. Клієнтура його — це переважно шлюбні пари з костьолу св. Анни і солдати.
Будинок № 83. Державний цирк, зведений у 1963 р. за проектом А.Бахматова і М.Каневського. І з того часу це джерело радощів для, малих і (не меншою мірою) дорослих, усіх шанувальників циркового мистецтва.
Цирк знаходиться біля підніжжя Святоюрської гори, на якій стоїть велична будівля собору св. Юра,
...Ще в часи Данила Галицького тут існував печерний монастир. Близько 1270 р. князь Лев побудував серед густого букового лісу для свого дядька Василька дерев'яну церкву на честь св. Георгія, або Юра. Близько 1437 р. бупо закінчено будівництво мурованої церкви і монастиря. Конструкція її виявилася настільки міцною, що церкву не вдалося повністю розібрати для будівництва у 1743 р. нового храму. У сучасному вигляді собор збудований 1744-64 рр. у стилі бароко за проектом Б.Меретина. На дзвіниці собору висить дзвін, відлитий у І" Львові 1341 р. — найдавніший із дзвонів, що збереглися на території України, тут до 1781 р. стояв монастир василіанів. Після їх переходу до монастиря св. Онуфрія собор став кафедральним.
З 1807 р. тут міститься резиденція галицьких грекокатолицьких митрополитів. Під час свого візиту в Україну в 2001 р. тут проживав Папа Римський Іван Павло II.