Ім'я
Михайла Миколайовича Гориня відоме далеко за межами України. І не лише
тому, що він Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради, яка
опікується проблемами світового українства, а й завдяки потужній
правозахисній, політичній та громадській діяльності, яку провадив і
провадить Михайло Миколайович.
Він натхненник та організатор найбільших загальнонаціональних акцій: "Ланцюг єднання" між Києвом і Львовом 1990 р., Свято козацької слави у Запоріжжі 1990 р., Конгрес національних меншин в Одесі 1991 р., "Дитяча дипломатія" (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону 1994 р., Конференція східної і західної діаспори 2000 р.
Народився Михайло Миколайович 17 червня 1930 р. у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області. Батько хлопця керував сільською "Просвітою" та районною нелегальною організацією ОУН, за що і був репресований польською владою. У грудні 1944 р. Михайло разом із матір'ю депортований радянською владою до Сибіру, та по дорозі на заслання їм вдалося втекти. Після втечі сім'я легалізувалася в Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод. Там 1949 р. хлопець закінчив школу. З 1949 по 1955 рр. навчався на відділенні логістики і філософії Львівського університету. Однак, 1953 р. виключений із університету за відмову вступити в комсомол. Щоб не засмучувати батьків, хлопець не поїхав додому, а влаштувався у фольклористичну експедицію. Повернувшись напередодні 1 вересня, дізнався, що ректором став академік Євген Лазаренко. Юнак прийшов до нього на прийом, розповів про себе, після чого ректор розпорядився прийняти в нього іспити і зарахувати до університету.
По завершенні вищої школи (вишу) працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Уже тоді починає займатися науковою діяльністю. Він автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці.
Активний шістдесятник, 1962 р. налагодив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками національно-визвольного руху. Організовував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та самвидаву.
У серпні 1965 р. заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, а у квітні 1966 р. засуджений на шість років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. Навіть там Михайло не покидає агітаційної роботи. У результаті за пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в'язнів мордовських таборів у липні 1967 р. Гориня відправляють у Володимирський Централ. Звільнився Михайло Горинь аж у 1971 р.
А вже у серпні 1978 р. разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис "Український вісник", який Чорновіл, Михайло Косів та Ярослав Кендзьор почали видавати 1970 р.
Крім того, Михайло Горинь бере активну участь у діяльності Української Гельсінкської групи, створеної 1976 р. Разом із В'ячеславом Чорноволом та братом Богданом Горинем він розробив "Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки", оприлюднену 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у Львові. У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв'язнів, яка увійшла до міжнародного комітету захисту політв'язнів. Брав участь у кількох нарадах представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
3 грудня 1981 р. Горинь знову заарештований, а 25 червня цього ж року засуджений за "антирадянську агітацію і пропаганду та відмову дати покази у справі Івана Кандиби" на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Помилуваний 1987 р., реабілітований 1990 р.
1989 р. працював в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову у Києві. На Установчому з'їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою секретаріату партії. 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин.
Із здобуттям Україною незалежності Михайло Миколайович Горинь активно включається у політичне життя.
З травня 1992 р. по жовтень 1995 р. він голова Української Республіканської партії. Після розпаду УРП 1997 р. стає одним із засновників Республіканської Християнської партії. З грудня 1992 р. очолює Конгрес національно-демократичних сил.
19 травня 2000 р. обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. Відтоді опікується проблемами української діаспори.
2000 р. Михайла Гориня "за визначні особисті заслуги перед Українською державою у галузі державного будівництва, активну багаторічну громадсько-політичну діяльність" нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Сьогодні Михайло Миколайович Горинь продовжує невтомно працювати на посаді Голови Української Всесвітньої Координаційної Ради, підтримуючи і захищаючи права українців за кордоном.
Джерело: Єдина Україна
